43.

- Вставай, козаче! Ти ще замолодий, щоб по стільки спати! – Анжей продер очі і побачив над собою Охріма, веселого і усміхненого. Ніздрі лоскотав запах часнику. На ящику вже лежав добрий шмат печеного стегна, ковбаса і коровай.

- Сідай до столу, а то князь Адам так мене розбалував, що я вже як круль, не можу їсти на самоті! – Охрім вже нарізав м'ясо.

Анжей підвівся і оглянувся навсібіч. Вони таки були самі.

- Адама шукаєш? Звик, що князь тобі власноруч снідання приносить? Ну вибач йому на цей раз, він гостей проводжає, обов’язок ввічливості. Хоч би не напоров чого в останню хвилю. Та не можу ж я над ним стояти, я ж не нянька…

- Розкажи, що я вчора бачив!

- Не маю уявлення… - Охрім кумедно сплеснув руками.

- Ці князі – всі господарі землі Руської?

- Не зовсім. Впливових на сьогодні семеро. Василь Острозький, Олексин батько, Михайло та Адам Вишневецькі, Юхим Корецький, Юрій Чорторийський, Іван Заславський, та Іван Збаразький, Юріїв батько. Вони і є господарі. Ну, ще Сангушко. Але він на війні. Біс його знає, що він там забув. А решта – то морока. Четвертинські – троюрідні дядько племінником. Геть збідніли. Заледве по одній хоругві утримують. Олекса їм грошима допомагає, як захисникам православ’я. Бачив цепи на шиях – по півпуда, не менше. Його дарунки. Ти з таким би і з лави не встав… Грошима не беруть - горді. Вони ж прямі нащадки Володимира Великого! Та невдало доля склалася – у роду три покоління майже самі дівчата, все майно на посаги розійшлося. Соломирецький Микола торік батька втратив. Досі не може розібратися, що до чого. Він же не старший від тебе! Три хоругви все ж має, і грошей трохи. Володар незалежний, але дрібний. А Ружинський взагалі ні з чим залишився – батько майно спустив. Мусить тепер у коронному війську служити. Юхим би його радо в службу взяв, і Адам, чи Михайло. І платили б удесятеро. Але ж гонор! Хоче хоча б почуватися їм рівнею. Тому крулю майже задарма служить. Мабуть мріє розжитися і зайняти належне місце. Честолюбна людина завжди небезпечна, бо важко визначити, як далеко те честолюбство простирається. Стережися його! Такі люди дуже вразливі, скрізь їм образи ввижаються. Тож не думай, нашим князям теж дурного гонору вистачає…

- А наймогутніший хто – Острозький?

- Так, Василь. Йому вже років сто, мабуть. Олекса його молодший син, всі його справи веде. Старий наче ні в що й не втручається, молиться днями та на прощі їздить, а там хто знає – може і в шорах Олексу тримає, та не про людське око. Він тверду вдачу має – старшого сина, Януша, прокляв навіки. І знати не хоче!

- За що?

- За зраду віри. Той змолоду при імператорському дворі ошивався, повернувся додому католиком. А князь Василь з оборонців православ’я  - найупертіший. Власним коштом університет тримає! Хто ще собі може таке дозволити?! Доходів має – й не злічити. Кажуть, чи не півтора мільйони золотих на рік!  І власного війська двадцять тисяч, більше, ніж у круля.

- Тож він у вас головний?

- Ні, Адам. Він найдієвійший. Острозький проти нього ушестеро доходів більше має, а війська – утроє. А що з того, коли сидить на них, як собака на сіні. Запросто міг крулем стати, замість вашого. Не дивуйся – вся Польща його просила. Та хотіли, щоб він у католицтво перейшов. А він їх і послав куди подалі.

- Від трону відмовився?!

- Від двох. Москвини теж його кликали, коли Федір… помер… І віру міняти не треба було… Та йому не до слави мирської – молиться, душу спасає, біс її візьми. От що значить, коли людина не своєю справою займається.

- Хіба молитися – це погано?

- Для попа – добре. А якщо Господь тебе сподобив князем народитися – будь князем, а молися у вільний час. Чи найми когось! Такі нагоди втратив намарно! Як міг народу своєму прислужитися! – Охрім скрушно захитав головою.

- А Михайло?

- Добрий козак! І князь гарний… А все ж до Адама йому далеко!

- Бідніший?

- Не втім річ! Може й багатший трохи. Надто запальний! Дурниці іноді у запалі робить, от у чим лихо! Допоміг Збаразьким придушити рокош Семерія. На біса вліз?! Збаразькі їм рідня, але ж і розум треба мати. Рокош Наливайка – глупство! Сили треба множити, а не ділити. Разом маємо бути – Січ і князі руські. Ворог у нас спільний, а отже ми приречені разом боротись, пліч – опліч! Навіщо собі завдання ускладнювати?! Але ж одне глупство іншим годі побороти. Михайло трохи ту справу загладив, з козаками тримається приязно, а Збаразькі вперлись рогом, я боявся взагалі з Січчю разом на Москву не підуть. Якби старий Іван приїхав, мабуть так би і сталось. Але він захворів, а син його, Юрій, якого ти бачив, та молодший Христофор – мої учні, люди розумні і помірковані. Мабуть, так Бог судив, щоб ми домовились. Адам чому найсильніший з поміж них? Бо за ним вся Січ – тисяч сорок козаків. Він навіть Семерію допомагав, проти рідні пішов. Бо розуміє обов’язок свій! Золота людина, та й годі.

- А що з Семерієм?

- Зрадили його найближчі люди, на поталу видали. Думали його головою відкупитись. Та не вийшло! А Олексин секретар і ректор Академії, отець Дем’ян – рідний брат його… Так то парубче!  Світ не чорний і білий. Він барвистий…

- А як ти князя Чорторийського зумів так підбадьорити?

- То не я, їй-богу! Задум йому сподобався, повірив він у перемогу. Він чоловік славний, але геть безініціативний. Дрімав собі, заспокоював совість думкою, що нічого не вдієш, а тут на тобі! Знайшов собі застосування і сумління заспокоїв. Дуже на нього розраховую. Йому важко, як і Заславському. На них найбільше католики тиснуть. Заславський мабуть скоро в католицтво перейде, про людське око. Заради справи нашої, звичайно! Ну і трішечки – заради себе. Він з поміж князів найрозумніший, трохи аж занадто. Навіть для мене… Маємо пильнувати, тим більше що він одного роду з Острозькими… Не хотів тобі казати, але те, що вони всі домовились – то справжнє диво Господнє. Досі боюсь, щоб щось не зірвалось…