42.

Друга рада мало нагадувала першу – князі вже прийняли рішення і почувалися розкутіше. Адам не впізнавав родичів: Юхим прийшов із Самійлом, тихий і благосний. Той біг за ним, як цуценя, заглядаючи в очі. Князь Іван походжав, високо задравши  бороду, випромінюючи спокій і впевненість. Юрій Збаразький чемно балакав із запорожцями. Навіть Олекса поводився як людина, не чванився, а побачивши Охріма неочікувано вибухнув реготом, аж удвоє склався. Чи Охрім і справді їх усіх закляв?! – Князь Адам великим зусиллям відігнав від себе цю дурну думку.

Справу було вирішено одноголосно, Московський похід відкладали на рік, бо зібрати в дорогу сто тисяч війська – не жарт. А взимку московські війська мали б значну перевагу. Та і з козаками ще треба було домовитись. Цю важливу місію доручили найавторитетнішим серед низового товариства князям – Адаму та Юхиму. З метою залучення до походу поляків князь Іван взявся влаштувати Митру прийом у пана круля, князь Адам зголосився примиритися з Костянтином Вишневецьким і попросити його допомоги, при необхідності втаємничивши у справи. Князь Олекса миритися з старшим братом Янушем відмовився навідріз, щоб батька, старого князя Василя, не гнівити. На зібранні панувало піднесення. Допоможуть поляки – чудово, своїх людей збережемо. Не захочуть – самі впораємось. Вперше з часі Люблінської унії всі знали, що робити. Михайло Вишневецький, що  від’їздив до Сучави одружуватись з дочкою господаря Молдови, мав опікуватись підготовкою до мирного об’єднання Молдови з Валахією і розвідкою для майбутньої війни з Трансільванією. Розходились щасливі і задоволені один одним, як велика родина. Адам виходив із Юрієм Збаразьким.

- Як там батько?

- Слабує серцем, тому й не приїхав. Вік вже недитячий… Та ти не хвилюйся, Христофор мене підтримає, тож і йому подітись нікуди... А чом би і він мав пручатись – хорошу справу ти видумав. Чи може не ти? У твоєму задумі мені чомусь скрізь ввижається неспокійний розум пана професора…

- Він мені дуже допоміг. Охрім справжній друг…

- Він мудра людина, і щира. Такий друг в наші смутні часи – розкіш. Але норов має впертий і запальний, до авантюр схильний…

- Ти наче себе описуєш!

- Так я ж його учень! З ким поведешся… Пильнуй його, задля його ж добра. Так якось вже трапилось, що ти став нашим очільником. За всю справу тепер відповідаєш – не злегковаж…

Охрім виходив із князем Іваном.

- Щось Адам зовсім обережність втратив. Про можливість нападу москвинів і думати не хоче – геть своїми думками засліплений. А він же перший постраждає. Навіть мені неспокійно. Адам на Січ, Михайло в Сучаву, наче запрошують Бориса. Хто на господарстві залишиться?

- Як друг Адама я тобі нічого на це не скажу. А як твій повірений раджу військо до походу збирати, одразу як додому втрапиш. А як що почуєш – вирушай одразу. Адам з Юхимом із Січі повернутись встигнуть, із Збаразьким і Чарторийським я вже поговорив, те ж саме порадив.

- Куди ж вирушати?

- Почуєш! Думаю, що до Снятина. А там – як Бог дасть.

На сходах палацу князь Адам чатував на Охріма.

- Маємо ще дещо обговорити…

-Завтра, княже! Спати хочу – несила. Втомився за день так, що й не сказати… А ще кажуть, що ляси точити – миле діло. Каменярем працювати легше – знаю, що кажу…

- Завтра вже князі роз’їдуться…

- Сподіваюсь. Боюсь, щоб чого не зіпсувати. Їм треба оговтатись, звикнутись з думкою про майбутнє, почати готуватись. А то все часу хоче. Нехай їдуть – не тисни на них.

Нагорі Анжею страх як хотілося з товаришем поговорити, та не наважився. Якщо вже князь одкоша дістав… Охрім заснув одразу, як упав на постіль. Анжей ще довго мучився. Події останніх днів сплелися у нього в голові у такий клубок, що годі й розплутати. Неначе сама доля тягла його прямо у вир подій.