40.

У покоях князя Адама, відведених зараз Олексі Острозькому, було людно і гамірно. Двері не зачинялися ні на мить. Вхід до дальшого покою, Адамової спальні, охороняли двоє вояків з оголеними шаблями. Проміж них туди-сюди, як човник у ткацькому станку, шниряв слуга, виряжений як павич, у барвисті шовки. Час від часу він когось заводив чи виводив із святая святих. Побачене більш нагадувало королівський двір, ніж скромні порядки дому Вишневецьких.  У кутку за маленьким столиком сидів старий вже піп чи монах у простій линялій рясі, низенько схилившись над книжкою. На оточуючих він не звертав ні найменшої уваги, і вони відповідали йому взаємністю. А дарма. Помітивши попа тренованим оком, Охрім одразу ж направився до нього.

- Вітаю, отче Дем’яне!

- Чого тобі, Охріме?! – піп незадоволено відірвався від книги і повернув до Охріма кругле, але на подив суворе  обличчя.

- Дозволь спраглому знань напитися з джерела твоєї мудрості. Сподіваюсь ти не візьмеш за це з бідного козака око. [1] А зуб можу дати – воно того варте…

- Не блазнюй!

- І на гадці не мав. Ти наймудріший з поміж смертних, у одному твоєму хребці більше мозку, ніж у цілому патріарші Московському! Як лікар тобі кажу! Може колись ще  матиму нагоду й перевірити…

- Тіпун тобі на язик!

- Утішителю знедолених! Підкажи, як бідному сироті безталанному, простому козаку запорозькому трапити перед грізні очі найправославнішого з князів світу цього! – Охрім молитовно склав руки перед грудьми і низько вклонився на турецький манер.

- Ходи за мною, аспиде! Все одно ж не відстанеш, якщо вже щось в голову взяв! Але якщо так з князем говоритимеш – вилетиш звідти через зачинені двері попереду власного крику! Тоді не кажи, що не попереджав!

Піп закрив книгу, стрімко встав і пішов просто на двері, відсунувши вбік павича, який якраз вивів чергового відвідувача.

- Зі мною! – коротко кинув вартовим на вході, кивнувши на Охріма.

Спальня князя Адама перетворилася на подобу тронного залу.  У великому кріслі на великій шовковій подушці у шовковому ж індійському халаті сидів князь Олександр – теж не маленький. Урочистість церемонії підкреслювали ще два вояки з оголеними шаблями, що стояли обабіч крісла, як ринди за царським троном.  Двоє охоронців із сусідньої кімнати увійшли слідом за Охрімом і зачинили за собою двері.

- Це смішно, княже! Я так смішно не скажу! – Охрім вказав поглядом на четвірку охоронців, що обступали його з усіх боків. – Що б там про тебе не казали – ти не боягуз. Сам бачив…

Князь задоволено посміхнувся власним спогадам, поглянув на Охріма і знову насупився.

- Чого проситимеш?

- Уваги! Нічого ціннішого в цьому скорботному світі немає…

- Кажи!

- Не при них! Раптом хтось із них не такий тупий і відморожений, як на перший погляд видається. Потім сам жалкуватимеш!

- Чому відморожений?!

- Ну якщо вони в разі чого не встигнуть навіть зброю витягти, мусять бідаки її оголеною тримати, ризикуючи повсякчас відрізати власне вухо…

- А ти зовсім без зброї ходиш…

- Не люблю важке носити. І навіщо? Мені всякі йолопи радо свою приносять – Охрім кивнув на охоронців. – Відпусти душі грішні на покаяння! Все одно, якщо знадобиться – вони раніше ляжуть, ніж ти встанеш, княже…

- Лякати мене смієш?!

- Та боронь мене Боже! Тебе лякати ніхто в цілім світі не наважиться, навіть самогубець… А я людина мирна, лікар я княже… Геморой, до речі, тяжка хвороба! Треба менше їсти і більше рухатись, як лікар раджу! І мазь можу дати, ось…

- У мене свій лікар є! Кажи, з чим прийшов!

- Так з маззю ж! Показати, як користуватись? Не бійся, княже, я на собі…

- Відчепись, демоне! Не можу я гостям показати, що сам на сам з ким попало спілкуюсь!

- То викинь цих йолопів у вікно! Сили тобі стане…

- Вийдіть! Цей аспид хоч кого задовбе. Маю його спекатись якнайшвидше. А Дем’ян нехай залишиться. У мене від нього таємниць немає!

- А в нього від тебе?

- Що ти плетеш?! Мені вже терпець доходить! Кажи або забирайся!!!

- Гаразд, чув я, що  ви з падліархом московським  переписуєтесь, святістю Московською поділитись просите…

- Від кого чув?! – князь скочив з місця.

- Та від нього ж, від кого ще…

Князь з Дем’яном переглянулись не ймучи віри.

- Це він тебе послав? Ти його довірена особа?!

- Мене ніхто не посилає – сам ходжу. А особа я таки довірена, найдовіренійша, я б сказав!

- Як же ти, нечестивець, до нього в довіру увійшов?!

- На диво легко! Арапником лише двічі по сраці потягнув, і вистачило! Сам одразу не повірив…

Князь і Дем’ян зустрілися круглими переляканими очима.

- Ти?! Патріарха Йова?!

- Чемні люди таке ім’я у Великодній тиждень не вимовляють!