Охрім зайшов ненадовго до князя Адама у кабінет. Той крутився, як на голках.
- Як справи, друже?
- Добре, княже, рухаються потроху…
- А в мене лихо! З князем Янушем поговорив, та намарно. І слухати не хоче. Якби ж лише він, так ще й Олекса. А ти як?
- Самійла закляв, на зворотньому шляху князя Януша закляв заодно, щоб двічі не ходити, зараз візьму дещо з моєї скрині і піду Олексу закляну, щоб уже за раз, поки рука не охолола…
- Ти не жартуєш? Януш з нами?!
- Так! Але дещо в плані треба змінити.
Охрім неспішно переповів пропозицію князя Януша.
- Невже вийде? І справу зробимо, і людей збережемо?
- Має вийти, якщо ніде не зірветься.
- А чого він нічого мені не сказав?
- Каже, що ти його не чуєш.
- А може це все ж твій задум, а не його?
- Ну гаразд, наш з ним спільний. Яка різниця? Аби на користь.
Охрім витяг із князевої шафи невеликий але важкий залізний сундук, відкрив його якимось хитромудрим способом, узяв із середини сувій.
- Що це в тебе?
- Заклинання прадавні. Такого монстра як Олекса надурнячка не заклянеш!
- Невже навіть у такий час не можеш без жартів?! Доля народу нашого вирішується, і наша власна, а ти… Тебе хоч хтось колись бачив серйозним?!
- Багато хто. Та ті, хто бачив – вже нікому не розкажуть. – Охрім зітхнув, перехрестився і вийшов, зачинивши двері.