37.

Між тим Охрім вже здибав Самійла і повів заклинати до парку. Посідали під кущем.

- Князь каже, ти на Січ зібрався…

- І поїду!

- Ну звісно, ти вже дорослий, захочеш, то й поїдеш…

- Хочу ділом зайнятись! Християн з полону визволяти, ворогів з Русі виганяти.

- Я звідси днями на Січ поїду, хочеш зі мною?

            Юхим засопів, але стримався.

-  Авжеж!.. Візьми мене в науку, як Януша…  я буду слухатись, обіцяю.  –Самійло  довірливо зазирав Охріму у очі, наче в душу хотів заглянути.

- Вирішив з мене приклад брати?

- Хочу стати славним  лицарем, як ти…

- А чому тоді вирішив із Січі починати?

- А як же?

- А так, як я.

- Ти ж у моєму віці мабуть вже не один похід пройшов, а я лише штани в школі протирав…

- Я у твоєму віці в Острозькій Школі книжки з арабської перекладав.

- Що?! Глузуєш?

- Ось тобі хрест! Три роки у князя Василя тлумачем пропрацював.

- Навіщо?!

- Щоб Школу закінчити і на університет грошей зібрати. У мене, бачиш, батька – князя не було… - Охрім сумно зітхнув. - Та князь Василь платив добре, вистачило на Падуанський університет. П’ять років там пробув. Вчився, працював, став ліценціатом медицини, професором. Потім додому повернувся, одружився, в Школі професором працював, людей лікував.

- Ти… А як же Січ…

- А тоді турки вбили мою ясочку… недовго весна моя квітла… З тих пір на жінок і не дивлюсь, не можу… адже вона на мене там чекає… - Охрім підняв вологі очі вгору. – Тоді і вирішив я мститися. Думав кошовим стати і з турок та татар дух вибити з усіх, скільки б їх там не було… Та не так сталося.  Характерники мене в учні взяли… а тоді вже сам, як умів… Тож якщо хочеш стати таким, як я – не з того починаєш. Маєш поїхати до університету, отримати хоча б гідність магістра.

- А тоді візьмеш мене учнем?

- Так, якщо захочеш. Ось тобі хрест – і князь Юхим свідок. – Чи чув ти від кого, княже, щоб я слово своє порушив?

- Ні! – Юхим радісно замотав головою.

- Тож поїдемо днями на Січ. Маєш сам побачити, на власній шкірі відчути, яке те козакування, бо розповідати – марна справа. А восени поїдеш до Лейдена. Маєш освіту завершити. А потім вже в мене вчитимешся, якщо забажаєш. Тільки зрозумій, що мої знання для тебе не найголовніші. Ти князем народився, Господь тобі вручив владу над людьми, але з тебе і спитає. Князь Юхим не вічний, ніхто ж не знає, коли скінчить земний шлях свій, тож боїться він за своїх воїнів. Сім тисяч – леґінь до леґіня! Кому їх залишити? Нездарному полководцю, який винищить за один бій відбірне військо, яке він збирав все життя? Вчення книжне потрібне, щоб правити розумно людьми своїми, а щоб військом веліти – інші знання маєш здобути, ті, що в книжках не пишуться.

- От ти мене й навчиш!

- Як я тебе навчу, коли сам не вмію!  Я лікар, знахар, розвідник, радник, але ніяк не воєвода. Досвіду жодного не маю, навіть хоругвою ні разу в житті не командував. Потреби не було – я ж не князь.

- А де ж мені цьому навчитися?

- У батька! Князь Юхим найперший лицар землі нашої! Стільки як він знає про війну – мабуть ніхто в світі не знає. Він любить тебе, і мріє тобі свої знання залишити, щоб труди всього життя його не пропали марно. Знаєш, я віддав би все що маю, все, що вмію, за можливість радитись із батьком…

- А твій батько…

- Загинув, як належить чоловіку, родину свою захищаючи.

- Із шаблею в руках?

- Із сокирою. З трьох років я сиротою ріс, сам у житті пробивався, стільки часу змарнував… А тебе пряма дорога чекає, аби лише розуму вистачило по ній іти. От якщо завершиш науку книжну, опануєш науку батькову, а тоді ще й мою, та зможеш все це на добро свого люду направити – найбільшим витязем можеш стати за всю історію землі нашої. Такого князя з часів Всеслава не було. Та він змарнував свій талант на суєти мирські, небагато  народу  користі приніс, а все ж пам'ять про нього досі жива, хоч  п’ять віків минуло. Ти успадкував великі здібності, дід твій великим лицарем був, батько – ще більший. Не змарнуй їх на дурниці.

- Я сиротою виріс! – заревів раптом князь Юхим. – У дев’ять років став князем, що з військом робити – не мав уяви. Вчився сам, кожному каштеляну, кожному воєводі в рота заглядав! Знання по крихтах збирав! Скільки дурниць наробив! Скільки людей кращих марно поклав!!!

Князь Юхим таки заплакав, здригаючись велетенським тілом. Ошелешений Самійло мовчки водив головою, то на Юхима то на Охріма, наче благаючи, щоб той якось пояснив небачене явище. Не отримавши від Охріма допомоги – встав і пересів до батька, почав боязко шарпати його за рукав і тривожно мукати, намагаючись щось таки сказати.

- Я буду слухатись.. усе робитиму… тебе питатиму. Пробач мені… - схилився, намагаючись заглянути батьку в очі.

Охрім нечутно підвівся і пішов до замку. Треба спокійно  обдумати похід до Острозького. Там помилятись не можна. Другої спроби не буде. У спині захололо, наче шкірою відчув погляд. Охрім провів руками по поясу. Так і є – вийшов без зброї. Не збирався ж замку залишати… Все цей Юхим… Із ним завжди почуваєшся захищеним,  це розхолоджує. Треба пробиратись до замку, наче нічого і не помітив. За спиною Охрім відчував кроки трьох людей. Ідуть вільно, не ховаються, але наздоганяють.

- Пане професоре! Маєш трохи часу? – проскрипів знайомий голос.

- Так, княже.  Для тебе – скільки завгодно.

Охрім обернувся. Кроків за двадцять стояв князь Заславський у супроводі двох охоронців. Неспішно рушив назустріч.

- Побоявся ближче підходити – іронічно проскрипів князь.

- Я ж без зброї!