36.

Вранці Анжей проснувся, вдягся, позираючи на сплячого Охріма, та й пішов униз снідати, намагаючись не зважати на натовп гостей і не розглядатися навколо. Бо ще вночі дав собі слово нічому більше не дивуватись у цьому химерному палаці. Хоч би встигнути поїсти, поки Охрім нікуди не пішов! Набрав у кошик їжі для нього, щоб бува снідати не втік, тепер в’юном нагору. Якби ж то! Не встиг і з зали вийти, як втрапив прямо в лапи Самійлу, який у кращих батькових традиціях ухопив його за комір та й потяг надвір.

- Януше! Ми ж друзі? – сумні волячі очі випромінювали тривогу.

- Навіки! – Анжей поклав руку на подарований Самійлом кинджал. – Та маю бігти, боронь Боже Охрім проснеться і втече! Конче маю з ним поговорити, бо вчора ні біса не второпав. Князь Адам у мене, грішного, поради питає, а я як баран…

- То ж бо й воно! Ти щасливий… Охрімів учень. А я … маю їхати світ за очі…

- Ти що, заздриш? Мені? Сироті, випищику, вигнанцю бездомному? Ти, князь Корецький?! Та маючи такого батька…

- Маючи такого батька ти б уже їхав туди, де Макар телят не пас. Якби тебе раніше до смерті вдома  не затовкли б… Мене вже дядько Адам на князівську раду запрошує, а він лупцює, як сидорову козу…

- Знаєш, Самійле, я все б віддав, щоб лише батько живий був! Нехай би хоч увесь час лупцював… - Анжей незчувся, як заплакав. Самійло відреагував миттєво – обхопив руками і міцно притиснув до живота, аж хруснули ребра. Одразу перехопило дихання, Анжей замахав руками, намагаючись звільнитись.

- Який же ти дужий! Як ведмідь, тільки ще дужчий! Ти мене колись задавиш і не помітиш!

- Попроси за мене дядька Охріма, щоб в науку взяв!

- Попросити можу, та дуже не сподівайся. Він і мене взяв із жалості, знаючи, що податись мені нікуди. Але я був би радий з тобою разом вчитись. Спробую щось вдіяти…

Піднімаючись сходами нагору Анжей ще раз зарікся надалі чомусь тут дивуватись, бо так і  спасти з розуму недовго.

- Нехай що хочуть роблять – і оком не змигну! – з цією думкою Анжей повернув до коридору і побачив, як князь Адам стукає лобом у їхні двері.

- Княже…

- От добре ти нагодився! Двері одчини, а то Охрім не чує! – князь повернувся, у руках він тримав срібну тацю з сніданням - глечик молока, три кухлі і макітра налисників із сиром.

- Вставай, друже! День надворі!

- Ти ба – заспав! Пощастило… - Охрім сів на «ліжку» і продрав очі.

- Вибач, меблів не вистачає, кімнат теж – народу наїхало сила. – Князь поставив тацю на ящик і одразу ж заходився їсти.

- Вік би так жив! М’яка постіль, окрема кімната, вранці господар сам снідання приносить…

- Порадитись треба, заодно і поснідаємо.

- Дивись, скоро князі мені заздрити почнуть! Не варто так за простим козаком упадати. Після снідання у тебе поговорили б.

- Не вийде, там тебе Юхим чекає, причаївся в засідці на сходах за всіма правилами військового мистецтва. Каже, що мусить негайно з тобою серйозно поговорити.

- На серйозну розмову з князем Юхимом у мене вже здоров’я немає… Якщо не витримаю бесіди – хоч парастас замовиш?

- Даремно ти так! Він ніч не спав, змучився, схуд на півпуда. З Самійлом щось скоїлось.

- А я тут до чого?!

- Він вірить, що лише ти зарадити можеш. Ти ж його знаєш – як що візьме в голову… Та я не за цим. Що з Олексою робити? Без його підтримки не варто і починати. Може і справді – спочатку з Дакією урядимось, а Москву на потім залишимо? Я знаю, ти на них злий, та на дві сторони без Олекси не потягнемо… Хоча шкода час втрачати – такої слушної нагоди може більше не бути.

- Я тобі казав – там щось затівається. Припаси звозять, гармати лаштують, стрільців зі сходу скликають. І не військовий скаже, що походом пахне. І не на схід. Або до нас – на Оршу чи через Десну на Прилук і Лубни, або  на північ.

- Та звісно, що не до нас! Поки дороги в них висохнуть – місяць пройде. А там жнива близько. До нас би взимку йшли, по льоду через Десну чи Дніпро, так легше…

- А якщо до нас? Ти на Січ, Михайло в Сучаву – хто люд боронитиме?

- З твоїх слів виходить великий похід, тисяч на сто війська, не менше. Самі однак не впораємось. Я приведу січовиків, Юрій збере наших вояків, тим часом і Михайло повернеться. Заодно і решту в ділі побачимо. На Збаразьких сподіваюсь – як-не як рідня. Чорторийський  вчора порадував. Поговори з ним при нагоді, підтримай ненав’язливо. Йому важко зараз – звик на Олексу оглядатись… А я спробую з Іваном порозумітись. Раптом переконаю? З Четвертинськими я поговорив. Вони з нами, але Олексу дратувати зараз не хочуть. От що з Олексою робити?

- Мені залиш. Спробую порозумітись.

- Гора з плечей!

- Я сказав – спробую...

- Я в тебе вірю! Якщо вже ти не зможеш – то взагалі марна справа…

- Він же не ворог нам. Просто бачить світ інакше. Ходімо вниз.

Анжей поплівся слідом. Так нічого й не спитав – не перебивати ж князя. Час наче прискорився. То було тягнувся, не було куди його подіти, аж гульк – вже ні на що не вистачає…

На сходах напроти другого поверху Охріма перехопив князь Юхим, не знати звідки й взявся – наче з під землі виріс.