Здолавши нарешті довжелезні кручені сходи Анжей хотів виглянути у вікно навпроти дверей, щоб відсапатись, але князь Юхим п’ятірнею заштовхав його в кімнату. Від поштовху в спину хлопець втратив рівновагу і буцнув Самійла, який ішов першим. Кругла кімната з двома вузенькими віконцями займала весь четвертий поверх. Вздовж стін стояли короткі дерев’яні лави. На одній з них зліва від дверей сидів зігнувшись сивий чоловік середнього віку у дорогому сірому жупані. Князь Юхим на знак вітання ляснув його п’ятірнею по спині, мало не зваливши з лави, але не вивів із стану апатії.
- Здоров, Юхиме – кволо проказав він не підводячи голови.
Біля вікна князь Адам щось обговорював із молодим чоловіком у синій шовковій сорочці, на яку вільно спадали довгі кучері. Зауваживши князя Корецького він обернувся.
- Вітаю, Юхиме! Здоров, Самійле! А ти, мабуть, Януш?
Від такого звертання Анжей закляк і з великим запізненням потиснув простягнуту руку.
- Михайло! Коли відпустиш руку – з братом познайомлю…
Анжей раптом зрозумів, що вчепився в князеву руку, як воша у кожух, із запізненням розтиснув пальці і почервонів.
- Юрій, мій молодший брат! – князь відступив убік. – Ти що, німий?
Юрій лише злегка кивнув головою, не рушивши з місця. Анжей намагався привітатися, але голос і справді відібрало.
- Дядьку Михайле! Він тебе мабуть з дядьком Адамом переплутав! – озвався Самійло звідкись з-за спини. – Тут так темно…
Самійло взяв Анжея за плече, повернув до себе.
- Це князь Михайло Вишневецький, овруцький староста, а ото князь Юрій Вишневецький!
- Це козак Ян Чобіт, що з Москви щойно повернувся, протеже князя Адама – князь Михайло підійшов до сивого чоловіка на лаві. Той підняв таки голову, показавши бліде трикутне обличчя з обвислими вусами, мовчки подивився на Анжея. Сумно покивав головою, наче кажучи, що нічого іншого від Адама і не сподівався.
- Це князь Чорторийський Юрій! – громовим голосом оповістив Анжея князь Юхим. – Ти не думай, він живий, тільки сонний!
Анжей хотів підійти, щоб зблизька вклонитися князю Чорторийському, але Юхим в цей час гепнувся на лаву і потягнув хлопців за собою. Тим часом до кімнати зайшов невисокий худий сивий чоловік з аскетичним обличчям і короткою борідкою клинцем, вдягнутий у каптан московського крою.
- Вітаю шановне панство! – не чекаючи відповіді, пройшов до князя Чорторийського і сів поруч. Анжей хотів встати, але не зміг навіть поворухнутись, придавлений до лави могутньою рукою.
- Князь Заславський, староста Житомирський! – проревів йому у вухо Юхим.
Майже одразу зайшли русявий молодий чоловік років двадцяти п’яти, невисокий але широкоплечий, у шитому золотом польському жупані з шовковою шийною хусткою, і Митро. Князь Юхим підвівся назустріч, ігноруючи простягнуту для привітання руку обняв прибулого, міцно притиснувши до черева.
- Що ж ти, Романе, не вибрав часу зайти?
- Щойно прибув, дядьку Юхиме! Святкувати ніколи…
- Це наш друг Ян Чобіт, запорожець! А це князь Роман Ружинський, славний лицар, племінник того самого Чорного Богдана!
- Анжей потиснув руку князю Роману і зустрівся з чіпким насмішкуватим поглядом. Очей не відвів, хоча дуже хотілося.
- Сідай ближче, соколе! Поговоримо! Самку, посунься!!!
Роман однак сів аж за Митром, який вже вмостився поруч Самійла.
- Я краще тут, дядьку Юхиме, щоб ти рукою не діставав. Я тебе й звідси добре чую...
Слідом у супроводі Охріма увійшов міцний чоловік років сорока, з широким квадратним обличчям в обрамленні короткої але густої бороди, з під густих брів на Анжея зиркнули холодні сірі очі. Охрім сів біля Анжея, бородатий вмостився поруч, злегка кивнувши головою присутнім.
- Це мій учень, Януш Чобіт.
- З яких пір ти на князівську раду учнів водиш, професоре?
- Князь Адам його запросив. Вони друзі.
- Он як… І з Юхимом бачу теж… Далеко піде. Тільки назад не вернеться. Матимеш клопіт з таким учнем…
Відповісти Охрім не встиг, бо на порозі з’явився ще один невідомий, зовсім хлопчик у простій вишитій сорочці, але з багатим шовковим поясом. Одразу за ним увійшов князь Адам, взяв його під руку і підсів до Охрімового супутника, потягнувши хлопця за собою. За ним сіли Михайло та Юрій Вишневецькі. Анжей помітив, що князі Чорторийський і Заславський сидять окремо від решти. Між тим у дверях з’явився, повністю заповнивши їх собою, товстелезний високий чоловік років тридцяти п’яти із круглою червоною пикою, прикрашеною маленькими гидкими вусиками і круглими витрішкуватими очима, що стирчали наче роги. Якусь хвилю він мовчки відсапувався на порозі, вчепившись руками у косяки.
- Якого біса так високо збиратись?! Іншого місця немає?
Князь Адам хотів щось відповісти, але в цю ж хвилю заревів князь Юхим.
- Було сказати, я б тебе на руках приніс!
- Тут нас ніхто не підслухає – винуватим голосом стиха додав князь Адам.
Товстун прогупав через кімнату і всівся біля князя Заславського, впершись руками в коліна, задравши голову і вирячивши очі.
- У нього завжди такий погляд? - пошепки запитав Анжей у Охріма, але замість відповіді отримав стусана ліктем. Він не одразу помітив, що за товстуном нечутно увійшли ще двоє молодих людей середнього зросту у чорних камзолах германського зразка але із товстелезними золотими цепами на худих шиях. Обидва скромно сіли біля товстуна, опершись об стіну. Мабуть, вони сюди товстуна по сходах і виштовхали. Цікаво - сини чи слуги?