Князь Адам із Охрімом поволі піднімалися сходами.
- Треба б зібратись спочатку зі своїми, узгодити спільну позицію.
- Цим ти покажеш решті, що вони чужі. Олекса зрадіє. Краще разом попередньо обговорити, побачимо, хто чим дише. А потім вже іншим разом будемо домовлятись, виходячи з цього.
- Самко Анжея повів до Юхима. Гарячий він, хоч би не побились… З Юхимом і мені буває важко, хоч він мені як брат…
- Нехай звикає. Якщо ти на нього розраховуєш.
- Ти ж мені його все одно не віддаси…
- Він вільна людина. Сам нехай вирішує. Мені теж помічник потрібен, довірений. Старію… А враховуючи, що я твоїми справами займаюсь – що ми ділимо?!
- Князь Адам постукав у двері покою Корецьких. Відповіді не було, тож увійшов сам, зачекавши з чемності якусь хвилю. Охрім вирішив зайти слідом, і не дарма. Князь Корецький сидів за столом, широко розставивши ноги, нігтем вказівного пальця шкрябав стільницю і щось із запалом розповідав Анжею, який сидів поруч. Той уважно слухав, хоча б тому, що не мав вибору – лівою рукою князь тримав його за плече, міцно притискаючи до лави. За ними стояв Самійло і безтурботно посміхався. Перед столом мовчки закляк отетерілий князь Адам, спостерігаючи цю ідилію.
- Вітаю шановне панство! – на повен голос, щоб перекричати Юхима, промовив Охрім.
- Пані Ганно! – вклонився жінці. - Князь Адам хоче вам щось сказати, та не може вклинитись…
Князь Юхим ошелешено замовк і почав роздивлятись Анжея, наче міркуючи – хто це потрапив йому під руку.
Князь Адам вже отямився.
- Вітаю, Ганнусю! Маю залишити тебе на самоті. Чоловіків запрошую на раду. Збираємось у в’язничній вежі та горішньому поверсі. Чекаю всіх трьох. Ходімо, Охріме. Маємо всіх обійти.
- А третій хто?! – Князь Юхим водив важкою головою з боку в бік, як віл над яслами.
- Самійло! – буркнув князь Адам вже в дверях. Юхим встав, обернувся до Самійла. Обоє виглядали розгубленими. Юхим опанував себе першим.
- Пора дорослішати, сину! Час біжить… Тільки прошу: як не маєш, що сказати – мовчи, не ганьби мене! Ходімо!
Взяв хлопців за плечі і потягнув з кімнати.