У темниці було сиро і страшно. Анжей сидів за столом по праву руку від князя, місце по ліву – пустувало. За спинами тріщав смолоскип. Анжей раз по раз уявляв себе тим рудим дяком, який допитував Охріма у Москві. Охріму теж було незатишно, він бродив, як неприкаяний у дальньому кінці застінку, не виходячи з тіні.
Двоє вояків привели нарешті москвина. Голос князя звучав спокійно, незворушно але якось дивно москвинською мовою.
- Як тебе звати?
- Васька, син боярський .
- А людське ім’я маєш?
- Василій.
- З чим приїхав?
- З посланням до князя Адама Олександровича!
- Від кого?
- Тільки йому казатиму.
- Ну то кажи! Зайвого часу не маю.
- Вибач, мушу запитати, що твій батько моєму діду Семену відрубав…
- Два пальці на лівій руці. Той шульга був. Так ти княжич Коркодінов? Що ти встиг у Могилеві розповісти?
- Тільки одне - до кого їду. Думав, це поможе до тебе дістатися.
- Від кого?
- Від Старих земських[1].
- А що, Гаврило вже Старий?
- Ми з ними. Мене прислали, бо подумали, що може родича не образиш, хоч і далекого.
- З чим прислали?
- Твого посла закатували у Москві. Вибач за погану новину. Я його зброю тобі віз, на знак пошани, та забрали у Могильові. Малютович[2] сказився! Старі знають, що не пробачиш, не хочуть, щоб на них помстився… Вони нічого вдіяти не могли.
- Брешеш! Вони перші горла рвали «на дибу його»!
- Звідки?.. Вони не могли йому допомогти, лише себе занапастили б…
- Не бреши!
- Веліли передати, як прийдеш – допоможуть тобі і тому, кого Нагой до тебе привіз. Ти добром хотів, та Малютович добра не розуміє – тільки дибу. Старі хочуть пересвідчитись, що Малютовичів зведеш під корінь! Вони знають, ти милостивий, бояться, що Федора й Оксеню пожалієш. А тоді вже нам не жити. Обіцяй, що зведеш, і вони вам допоможуть і першими присягу складуть. Без них вам не утриматись, народець у нас, сам знаєш… А з Новими домовишся – вони ж тебе за копійку продадуть… Половина Старих тобі рідня…[3] Подумай!
- Подумаю! А ти посидь поки! Для тебе ж безпечніше, щоб тебе тут ніхто не бачив…
Коли полоненого вивели, Анжей не стримався.
- Княже! Негоже мені таємниці державні слухати. Я проста людина, зайве знати мені ні до чого.
- Ти мій друг і довірена особа. Я на тебе дуже розраховую. А щоб мені допомагати – маєш розуміти, що діється.
- Ти ж про мене нічого не знаєш!
- Знаю досить.
- Я не гідний твоєї ласки.
- А це вже мені краще знати.
Анжею страх як не хотілося продовжувати, він уже уявляв себе в’язнем у цьому підземеллі, та гонор не дозволяв мовчати. Знову за нього страждати! Доки?! «Це страх у тобі кричить» - згадався Охрімів голос, наче наживу знову почув, підняв навіть на нього очі, та дарма – той мовчав і дивився вбік.
- Я маю тобі сказати… злочинець я… - ну все, подумалось, ще слово, і назад дороги немає.
- Я господаря свого… зарізав. Довіри твоєї не заслужив.
- Дякую за довіру! Бачиш – ти сам мою дружбу прийняв. Та знаю я усе. Господар твій – бузувір. Тільки не зарізав ти його, схибив. Серце майже посередині, то лише кажуть, що зліва. Гаразд, якщо зустріну – доріжу сам.
- Анжей закляк. Князь живий, шукає його. Охрім виказав князю Адаму! – серце стиснуло від болю.
- За панну вступився, справжній шляхтич!
- Звідки, княже.. – почав Анжей. Ледь не додав – «Охріму я про панну не казав!». Прикусив язика. На душі наче заграли сопілки. Значить – не Охрім, не сказав, не видав!
- Олекса Немирич коня твого впізнав. Вороного. Для нього коні різняться, як для тебе люди. Одного з іншим нізащо не сплутає. Ну а історія твоя в чутках скрізь гуляє. Співставити неважко.
Наступним привели Сапігу. Вигляд він мав жахливий – Анжей заледве впізнав. Він і вдома був непоказний, а зараз тінь від людини залишилась, навіть вуса обвисли.
- Ну що, Іване! Посидів, подумав? Навіщо друзів моїх ув’язнив? Мав би знати, що я нікого не боюся, навіть Бога, і для дядька твого винятку не зроблю.
- Я не від нього, від себе. Хотів дізнатись, що ти задумав…
- І що?
- Вже не дізнаюсь…
- А для кого шпигував?
- Не шпигував. Дізнатись хотів. Для себе. Думав, може і мені що перепаде із твоєї затії…
- Ти що, хотів свої послуги запропонувати? Мені?! – князь зайшовся недобрим сміхом.
- Знаю, що ти нас ненавидиш. Батька і дядька Лева – за третій статут литовський[4], зрадниками вважаєш. А мене за що – не второпаю.