32.

У темниці було сиро і страшно. Анжей сидів за столом по праву руку від князя, місце по ліву – пустувало.  За спинами тріщав смолоскип.  Анжей раз по раз уявляв себе тим рудим дяком, який допитував Охріма у Москві.  Охріму теж було незатишно, він бродив, як неприкаяний у дальньому кінці застінку, не виходячи з тіні.

Двоє вояків привели нарешті москвина. Голос князя звучав спокійно, незворушно але якось дивно москвинською мовою.

- Як тебе звати?

- Васька, син боярський .

- А людське ім’я маєш?

- Василій.

- З чим приїхав?

- З посланням до князя Адама Олександровича!

- Від кого?

- Тільки йому казатиму.

- Ну то кажи! Зайвого часу не маю.

- Вибач, мушу запитати, що твій батько моєму діду Семену відрубав…

- Два пальці на лівій руці. Той шульга був. Так ти княжич Коркодінов? Що ти встиг у Могилеві розповісти?

- Тільки одне - до кого їду. Думав, це поможе до тебе дістатися.

- Від кого?

- Від Старих земських[1].

- А що, Гаврило вже Старий?

- Ми з ними. Мене прислали, бо подумали, що може родича не образиш, хоч і далекого.

- З чим прислали?

- Твого посла закатували у Москві. Вибач за погану новину. Я його зброю тобі віз, на знак пошани, та забрали у Могильові. Малютович[2]  сказився! Старі знають, що не пробачиш, не хочуть, щоб на них помстився… Вони нічого вдіяти не могли.

- Брешеш! Вони перші горла рвали «на дибу його»!

- Звідки?.. Вони не могли йому допомогти, лише себе занапастили б…

- Не бреши!

- Веліли передати, як прийдеш – допоможуть тобі і тому, кого Нагой до тебе привіз. Ти добром хотів, та Малютович добра не розуміє – тільки дибу. Старі хочуть пересвідчитись, що Малютовичів зведеш під корінь! Вони знають, ти милостивий, бояться, що Федора й Оксеню пожалієш. А тоді вже нам не жити. Обіцяй, що зведеш, і вони вам допоможуть і першими присягу складуть. Без них  вам не утриматись, народець у нас, сам знаєш… А з Новими домовишся – вони ж тебе за копійку продадуть… Половина Старих тобі рідня…[3] Подумай!

- Подумаю! А ти посидь поки! Для тебе ж безпечніше, щоб тебе тут ніхто не бачив…

Коли полоненого вивели, Анжей не стримався.

- Княже! Негоже мені таємниці державні слухати. Я проста людина, зайве знати мені ні до чого.

- Ти мій друг і довірена особа. Я на тебе дуже розраховую. А щоб мені допомагати – маєш розуміти, що діється.

- Ти ж про мене нічого не знаєш!

- Знаю досить.

- Я не гідний твоєї ласки.

- А це вже мені краще знати.

Анжею страх як не хотілося продовжувати, він уже уявляв себе в’язнем у цьому підземеллі, та гонор не дозволяв мовчати. Знову за нього страждати! Доки?! «Це страх у тобі кричить» - згадався Охрімів голос, наче наживу знову почув, підняв навіть на нього очі, та дарма – той мовчав і дивився вбік.

- Я маю тобі сказати… злочинець я… - ну все, подумалось, ще слово, і назад дороги немає.

- Я господаря свого… зарізав. Довіри твоєї не заслужив.

- Дякую за довіру! Бачиш – ти сам мою дружбу прийняв. Та знаю я усе. Господар твій – бузувір. Тільки не зарізав ти його, схибив. Серце майже посередині, то лише кажуть, що зліва. Гаразд, якщо зустріну  – доріжу сам.

- Анжей закляк. Князь живий, шукає його. Охрім виказав князю Адаму! – серце стиснуло від болю.

- За панну вступився, справжній шляхтич!

- Звідки, княже.. – почав Анжей. Ледь не додав – «Охріму я про панну не казав!». Прикусив язика. На душі наче заграли сопілки. Значить – не  Охрім, не сказав, не видав!

- Олекса Немирич коня твого впізнав. Вороного. Для нього коні різняться, як для тебе люди. Одного з іншим нізащо не сплутає. Ну а історія твоя в чутках скрізь гуляє. Співставити неважко.

Наступним привели Сапігу. Вигляд він мав жахливий – Анжей заледве впізнав. Він і вдома був непоказний, а зараз тінь від людини залишилась, навіть вуса обвисли.

- Ну що, Іване! Посидів, подумав? Навіщо друзів моїх ув’язнив? Мав би знати, що я нікого не боюся, навіть Бога, і для дядька твого винятку не зроблю.

- Я не від нього, від себе. Хотів дізнатись, що ти задумав…

- І що?

- Вже не дізнаюсь…

- А для кого шпигував?

- Не шпигував. Дізнатись хотів. Для себе. Думав, може і мені що перепаде із твоєї затії…

- Ти що, хотів свої послуги запропонувати? Мені?! – князь зайшовся недобрим сміхом.

- Знаю, що ти нас ненавидиш. Батька і дядька Лева – за третій статут литовський[4], зрадниками вважаєш. А мене за що – не второпаю.