27.

Заступи і корзини знайшлись на місці. Анжей накидав у корзини землю, Самійло носив а Охрім утрамбовував. Скільки часу збігло – Анжей вже й не уявляв, здавалося – не менше тижня. Корзини й земля вже миготіли навіть перед заплющеними очима, тим більше що шлях Самійла весь час скорочувався а з ним і перерви на відпочинок. Врешті ця марудна робота закінчилась, як і будь-яка інша.

Охрім повів Анжея нагору робити каменярський розчин. Самійло не витримав.

- Дядьку Охріме! Краще я з тобою піду, Януш дуже втомлений, нехай перепочине.

- Тебе князь із дорученням кудись послав. А раптом батько у дворі перестріне?! Краще двері стережи.

Нагорі було темно. Анжей не знав, вечір чи ранок. Охрім чудово орієнтувався у пітьмі, до чого Анжей ніяк не міг звикнути. За якихось півгодини товариші рушили назад, набравши по два цебра[1] розчину. Дорогою так ніхто і не трапився.

Охрім взявся мурувати стіну, Анжей чистив і подавав цеглу, Самійлу доручили виносити решту землі корзинами до іншої кімнати. Поки закінчили – навіть Охрім та Самійло потомилися так, що заледве піднялись сходами.

- Вже ранок. Самійле! Йди до батька, і пам’ятай – ти щойно звідкись приїхав у таємній справі, дві ночі і один день був відсутній, хочеш їсти і спати. Більш ні слова! А ми зайдемо до зали, треба щось на зуб кинути перед сном.

Їжі набрали з собою, сідати не стали. Анжей не розпитував чому, бо Охрім понуро мовчав. Піднялися аж на горище. Кімната, виділена товаришам, була крихітною, із маленьким віконечком посеред скошеної стіни. На додачу посередині стояв дерев’яний стовп, що підпирав дах. З меблів лише мішки, набиті соломою та накриті ряднами і дерев’яний ящик.

- Диви, які хороми нам князь виділив! З колонами! – Охрім вказав на стовп.

- У замку із тисячу людей ночує, кращі з кращих, квіт нашого лицарства – Охрім виразно подивився на хлопця. – Люди на підлогах покотом сплять, а нам окрема кімната, як боярам чи воєводам!

Раптом Охрім побачив у кутку два сувої чистого одягу, вказав на них Анжею.

- Адам – золота людина! Та негоже чисте на немите тіло вдягати, ще й у свято. Ходімо до річки. І поїмо на свіжому повітрі…

Увага! Повністю роман викладено для читання онлайн на сайті mytus.net у вільному доступі!

[1] Дерев’яне відро, зроблене, як бочка – з дошок, стягнутих обручами.