26

Самійло пішов угору сходами, Анжей залишився у пітьмі з сімома власноруч зарізаними небіжчиками. Обличчя одного досі випромінювало слабке світло. Хлопець підійшов до нього, обмацав і зрозумів, що то світить малесенький ліхтарик із восковою свічкою всередині, що висів на шиї вбитого. Анжей взяв його в руку і обійшов усіх небіжчиків, намагаючись не наближатись до бочок. Більше в жодного ліхтарик не горів. Залишалось чекати, чи не нагодиться ще який привид. Голова пухла від думок – що робити, якщо він вбив невинних людей, слуг княжих. Невже Охрім нічого не придумає? І чи мовчатиме Самійло? Раптом хлопця охопив пекучий сором. Що ж це він, харцизяка який?! Вбив власноруч сімох беззбройних людей, скільки родин осиротив, а думає про себе, як шибениці уникнути. Та він якраз шибениці і вартий!

Анжей упав на коліна, почав читати pater noster, але в голові билося «не убий!», щоразу дужче і дужче, аж поки не перестав молитись.

І молитви моєї Господь більше не приймає… - промайнула думка. - Загубив я  душу свою…

Анжей сів на цегляну підлогу і гірко заплакав. Потім заспокоївся, зрозумів, що однак ніхто не пожаліє. Оглянув усе ще раз і на душі відлягло. У бочці дійсно був порох, монахам нічого було носити бочки  у великодню ніч, а на додачу  всі убиті були взуті у валянки, які повесні  були зовсім недоречними, якщо тільки не приховувати шум кроків у пітьмі. Отож, коли у дверях замість Охріма з’явився князь Адам, Анжей зустрів його спокійно, мовчки повів до відкритої бочки. За князем зайшли Самійло та Охрім, усі з великими ліхтарями у руках. Князь у світлі ліхтаря здавався блідим як смерть. Може тому, що таким і був. Відреагував на побачене він неочікувано. Не зрадів і не розсердився, а просто закляк.

- Що робити, дядьку Адаме? – подав голос Самійло.

- Боже, Господи наш, Творець всього сущого, чим я грішний так прогнівив Тебе?! За що мені така ганьба?! Щоб у моєму домі замало не забили всіх моїх гостей і рідних. Уявляєте, що б люди сказали: заманив усіх до себе і підірвав на Великдень. А тепер казатимуть: Адам навіть своєму палацу ради не дасть, замало не підірвали його із гостями разом! Пропала честь моя, став посміховиськом для всього люду…

- Припини, Адаме! Заспокойся. Ніхто нічого не знає і не дізнається. Нас тут лише четверо. За парубків я ручаюся, як за себе – вони не балакучі. Приберемо тут, та й годі. – Охрім обійняв князя, як брата, за плечі.

- Куди це все подіти? Не приховаєш - з розпачем відповів князь.

- Звідкись же воно тут взялось, туди ж і повернеться. – Охрім рушив підземеллям, оглядаючи кімнати одну за одною. Решта тупали слідом, мовчки, як жалобна процесія. Нарешті у крайній кімнаті з другого боку коридору побачили величезну купу землі, аж до склепіння. Поруч чорніла дірка у стіні в зріст людини.

- Де в тебе порохова вежа, княже? Здається, вліво від палацу? Закладаюся, ця нора веде просто туди!

- Не може бути! Там добрих півтораста кроків!

- Перевіримо!

Прохід дійсно вивів до порохової вежі. Князь нарешті опанував себе.

- Треба бочки повернути назад до порохівниці, тоді перенести сюди небіжчиків і засипати прохід разом із тілами.

- І дірку з цього боку замурувати. Я бачив, там у тебе на подвір’ї щось мурують. Мабуть, і вапно залишилось.

- Якому ж каменяру можна таке доручити…

- Ніякому! Нас тут учетверо більше, ніж потрібно. Сам замурую. І небіжчиків треба ретельно оглянути, може що цікаве знайдемо. Звідки в тебе монахи тут взялись? Монастир надумав відкрити?

- Друкарню. Преподобний Балабан[1] трьох монахів прислав. Звідки ще четверо взялись – не второпаю. Допоможіть бочки носити.  

Бочки у порохівниці поставили щільними рядами, щоб від входу не видно було дірки стіні. Небіжчиків обшукали ретельно, але не знайшли геть нічого.

- Йди нагору княже! Вже світає, тебе шукатимуть, а галас нам ні до чого. Перевдягнись та й порядкуй собі, наче щойно встав. Все одно зараз не заснеш. А ми небіжчиків поховаємо. Нас з Янушем навряд чи хто шукатиме, а Юхиму маєш щось сказати. Що послав Самійла у терміновій справі, повернеться… скажімо, завтра вранці.

- Не можу вас тут покинути за мною прибирати…

- Мусиш! Треба б дізнатися, хто сьогодні в замку не ночував… І хто прийде про монахів цих розпитувати… Розумієш? Маєш знайти, хто це все влаштував. Хто це за тебе зробить? Не гай з нами часу!

[1] Львівський єпископ, що єдиний з єпископів залишився вірним православ’ю після Унії.