25.

Зупинилися понад Брагинкою версти за півтори від палацу, посідали на березі під кущем. Анжей витяг з кишень пляшки, одну простягнув Самійлу.

- Христос воскрес!

- Воістину воскрес!

- Я думав, ти католик..

- Католик і є!

- Так ваш Великдень вже ж пройшов?[1]

- Ну то й що ж! Чом би добре свято та з добрими людьми вдруге не відсвяткувати! Вибач, закуски не взяв – на їжу вже дивитись не можу.

Самійло зареготав.

- Дядько Адам нічого наполовину не робить. Якщо годує – то поки не луснеш, якщо ненавидить – то до сказу, якщо любить – то до самопожертви.

- Давно його знаєш?

- Стільки, як себе.

Анжею якось невимовно легко було спілкуватись з новим знайомцем, у якого дитяча безпосередність спокійно уживалась із бичачою силою. Він здавався то великою дитиною, то могутнім воїном, що не раз побував у бувальцях. Хлопець і незчувся, як переповів новому приятелю всю свою мандрівку у подробицях, намагаючись не виставляти свої здобутки а покладати їх на Охріма. Про бій зі стрільцями Самійло розпитував у найменших деталях.

- А таки добре, що ти не боязкий! Хочеш, привида покажу? Справжнього!

- А де, далеко?

- Та ж у замку дядька Адама, у підземеллі. Підемо? А то мені ніхто не вірить, батько каже, що замок зовсім новий, отож і привидів там бути не може.

Анжею страх як не хотілось іти до привида. Краще б поспати. Але ще більше не хотілось, щоб Самійло запідозрив його у боягузтві.

- В житті не бачив жодного привида, лише розповіді про них чув. Покажи, як твоя ласка.

- Гаразд. Тільки ти потім моєму батьку все розкажеш, що побачиш. Дуже вже добре оповідати вмієш! Домовились?

- Авжеж! То що, поїхали?

- Так рано ще. Привиди ж опівночі з’являються. Та і я ще не накупався.

Самійло і правда щопівгодини ходив купатися. Анжею, який ледве зігрівся у тонкій сорочці після вранішнього миття, навіть дивитись на нього було холодно. В перервах Самійло довго і плутано розповідав про якусь Школу[2], навчання в якій щойно закінчив. Нарешті Анжей второпав, що то такий собі єзуїтський колегіум, тільки для православних.

Цікаво, в них і єзуїти свої є? – подумав Анжей, але спитати посоромився, щоб не виглядати невігласом.

Врешті зібралися і поволі поїхали до замку. Самійло явно не поспішав, тож у Анжея вже зародилися якісь підозри, коли той врешті пояснив.

- Не хочу батькові на очі потрапляти, а то потягне спати, і пропали всі привиди. Він у мене такий, що як щось у голову візьме, то проси - не проси, а на своєму поставить.

Приїхали, щоправда, ще далеко до півночі, однак вирішили не баритись а йти до підземелля одразу, краще вже там почекати.

Підземелля виявилось триповерховим. Товариші спустились крутими сходами на найнижчий поверх і почали напомацки просуватись темними приміщеннями. Анжей не очікував побачити жодного привида, боявся загубити дорогу, отож слідкував переважно за напрямом руху. А дарма – привид був на місці. Схожий на монаха він поволі, зовсім безшумно рухався підземеллям, ще й ніс щось на плечі. Бородате обличчя мерехтіло слабеньким світлом. Анжею стало моторошно. Він поглянув на товариша, але той лише радісно тикав пальцем і шепотів - ну що, бачиш! Жодного страху він   здається не відчував.

На додачу привид був не сам. Слід у слід ішла їх ціла вервечка. Невдовзі так само безшумно вони пройшли у зворотній бік. Анжей опанував себе. А що, як це не привиди?

- Цікаво? – прошепотів йому у самісіньке вухо Самійло.

- Дуже! А найбільш цікаво – що вони носять. Подивимось?

- А не сполохаємо?

- А ми тихенько. Почекаємо, нехай ще раз пройдуть, щоб розрахувати час і на очі їм  не трапитись.

Після того, як привиди пройшлись туди-сюди вдруге, хлопці рушили навпомацки до дверей, за якими зникали вантажі.

- Бочки! Важкі! Ні біса вони не привиди! – зашепотів Анжей.

- Цікаво, що в них?

- Відкрити б, та сполохаємо, обручі збиваючи.

- Пусти! – Самійло затис бочку між ногами і руками зірвав обруч.

Ну й сила! Він може навіть дужчий за Охріма! – із захватом подумав Анжей.

- Ну що там?

- Порох… - голос Самійла здавався розгубленим. – І навіщо його потай святкової ночі носити? Що це за монахи такі, що на Великдень працюють?!

У Анжея похололо в грудях від здогадки.

- Порох має бути у пороховій вежі, тут йому робити нічого! Це вони хочуть палац підірвати, разом з людьми! Біжи за Охрімом, за князем!

- А як вони раніше підірвуть, ніж я їх приведу? У палаці сотні  людей, уявляєш, що буде?!

-   То що ж робити?!

- Станемо за дверима, як тільки один заходить, я його б’ю кинджалом у горло, щоб не крикнув, і хапаю бочку.  А ти підхоплюй тіло, і відтягай убік, щоб з дверей не видно. Тоді наступного.