24.

У великій залі ніде було яблуку впасти. Анжея посадили на вільне місце далеко від Охріма. Справа сидів огрядний чоловік у дорогому польському жупані, з турецьким ятаганом[1] на поясі, мабуть взацний пан. Червоними товстими пальцями, прикрашеними перснями, він міцно тримав кухоль. Через тисняву Анжей весь час боявся, як би не штовхнути його під лікоть. Сусідом зліва був худорлявий високий чоловік у простій полотняній сорочці, цілком схожий на селянина, якби не шабля на поясі і шрам на щоці. Він і звернувся до хлопця першим.

- Козак?

- Ага, Ян Чобіт.

- А я Семен Копора, хорунжий князя Збаразького. У вас там досі Самійло владарює, чи вже скинули?

- Не знаю, давно не був.

- А звідки прямуєш?

- З Московії.

- Жартуєш?! Як ти примудрився звідти вирватись?

- З боєм.

- Ну ти й жух! – старий воїн подивився на хлопця із захватом.

А у Польщі я у присутності пана хорунжого навіть сісти б не смів без дозволу  – подумав Анжей.  А цей мені власноруч вино наливає. Химерні люди. Як же тут розрізнити, хто є хто?

- А я Василь Жмайло, купець брагинський - добив його сусід справа.

Чи їх тут навмисне чорти переплутали?

Сусіди намагалися розпитати Анжея про Московію, але у тому ґвалті, що панував навколо, бесіда не йшла. Врешті хлопець наївся так, що не міг сидіти і мусив іти на прогулянку. По двору снувало стільки люду, що годі було й думати знайти затишне місце. Анжей вийшов до парку і сів собі під кущем, так, щоб бачити річку. За хвилину з-за кущів вийшов незнайомий  хлопець і зупинився мовчки, не знаючи, як завести розмову. Анжей з цікавістю поглянув на нього. Кремезна постава, здається -  ширший ніж вищий, принаймні квадратний, з полотняної сорочки виглядає могутня шия, наче воляча. Великі очі на квадратному обличчі  зі смутком вперлись у Анжея. Хлопець кілька разів поривався щось сказати але одразу замовкав, це мукання було доволі кумедним і ще посилювало схожість з волом. Але відкрите простакувате обличчя викликало якусь незрозумілу симпатію, тож Анжею стало соромно, наче це він мучив незнайомця.   

- Гарне місце, правда? Ми тут удвох легко помістимось, сідай…

Незнайомець вдячно посміхнувся і вмостився поруч у траву, в півоберта до Анжея.

- Ян!

- Самійло! - Хлопець з полегшенням потиснув простягнуту руку. Анжей скривився від болю.

- Дядько Охрім каже, що ви разом до Московії їздили… Хотів був його розпитати, а він - «нечас», та й годі.

 - Він і мені так каже – Анжей засміявся.

- Ти дядька Охріма родич?

- Ні, учень.

- Розкажеш, як ви зуміли з катівні московської утекти?

- Розкажу, якщо цікаво. Тільки не тут. Ходімо кудись подалі від людей.

- А навіщо ноги бити? Давай коней візьмемо!

- Та не знаю, де їх поділи.

- То я наших осідлаю!

Поки Самійло ходив за конями, Анжей повернувся до палацу і поклав до глибоких кишень у штанях  дві пляшки вина.

[1] Холодна зброя, популярна на Сході. Має в викривлене, як у шаблі, лезо, однак заточене з внутрішнього боку, як серп. Не має ні перехрестя ні гарди.