22

Прокинувшись удосвіта Анжей одразу ж перебрався до Охріма на передок карети. Такий очікуваний Брагин виявився звичайним великим селом над неширокою, почасти заболоченою річкою. Анжей розглядав білі мазанки під соломою і невеликий квадратний дерев’яний замок  із двома баштами на горбі над селом. Хлопець почувався ошуканим. В його уяві князь Адам вже малювався казковим витязем, який має жити в білокам’яному палаці. А це хіба замок? У батька і то кращий.

- Невже князь Адам у такому живе? Знову з мене глузуєш?

- Князівський палац далі. Це міський замок.

- Хіба це місто?!

- Не Краків звичайно, але і не село. Ремісників тут сотні, усяких. Що завгодно можна купити. Хоча, звичайно, непотрібне майно краще було продати в Могилеві. Та бач, як склалося…

Князівський замок виявився великим і похмурим. Майже правильний шестикутник, шість башт із гарматами  і висока стіна між ними з бійницями нагорі, гарний парк із трьома алеями, що збігали від трьох башт схилом  униз до річки, барбакан[1] справа від єдиних воріт. Навколо замку було гамірно, сотні людей снували туди-сюди як мурахи, без видимої цілі. Скрізь по парку розкидано великі військові палатки різних розмірів і кольорів. Панувала атмосфера ярмарку. Не доїхавши до замку Охрім раптом зупинив карету посеред парку  і легко зіскочивши на землю рушив кудись убік просто по траві. Назустріч йому йшов високий стрункий козак. Сині широченні штани, вишита біла сорочка, шовковий пояс із шаблею, на голові – оселедець. Зустрівшись, козаки обнялися і рушили  до карети.

- Ти навіть не уявляєш, який я щасливий тебе бачити. Ти мій подарунок від Господа  на Великдень! Я ж думав – навіки попрощались…

- Я ж попереджав – Бособрод у вогні не тоне і в воді не горить, тож подарунок з мене так собі. Справжній подарунок у кареті на тебе чекає. А це мій товариш Ян Чобіт, без нього я б нізащо не справився!

Козак виявився доволі молодим. Років тридцять – тридцять п’ять, а вже з оселедцем! Обличчя овальне з правильними тонкими рисами і  білозубою посмішкою. Сірі очі веселі, але уважні.  Хлопець нерішуче потиснув простягнуту руку, не будучи певним, як тут заведено вітатися.

- Ян!

- Адам!

Анжей скам’янів. Це що, сам князь? Я що, князю руку потиснув, як рівному?! Що ж тепер робити? Лиха моя доля – де б не з’явився, одразу в халепу втрапляю…

Тим часом прибулий вже заглядав до карети. 

- А, Іван! Ну це ще куди не йшло, я злякався, що ти Лева[2] привіз, з тебе станеться!

Обоє радісно засміялись.

- У тебе тут справжнє сонне царство! Може і собі присісти, здрімнути трохи? А то зовсім не спиться останнім часом…

- Вони барило вина за три дні впорали. Хоч би навіки не поснули.

- Яне! Заведи коней на подвір’я! Нам з Охрімом поговорити треба.

Хлопець зауважив, що князь наче й не сердиться, взявся за повід переднього коня і повів до брами. Усі зустрічні знімали шапки і кланялись назустріч. Анжей розумів, що кланяються князю, але душа співала, здавалось, що все це поважне панство вітає саме його.

[1] Кам’яний мішок, оборонна споруда у великих замках.

[2]  Лев Сапіга, Великий Канцлер Литовський