19.

Могилів виявився містом-фортецею. Чорне місто від поля відділяв вал з частоколом. Мазанки межалися з майстернями і хлівами.  Такий же вал відділяв верхню частину міста від нижньої. У воротах вартовий запитав, хто їде і у якій справі.

- Козаки до пана ротмістра! – поважно проказав Охрім.

У верхньому місті здебільшого неказисті двоповерхові кам’яні будинки виходили прямо на мощену бруківкою вулицю. На найвищому місці, прямо над Дніпром, височів ошатний кам’яний замок. Усередину козаків не пустили. Вартовий пішов доповідати. На душі хлопця було тривожно, не залишало відчуття, що він сам лізе в пащу звіра. Турбувати побратима не наважився. Вирішив – Охрім знає, що робить.  Анжей виліз з карети, Охрім і собі спустився на землю.

Збігло чимало часу, а вартовий ніяк не повертався. Замість нього вийшов невисокого зросту худорлявий і непримітний чоловік у дорогому атласному жупані. Трикутне обличчя, широко розставлені очі, напівпосмішка тонких губ робили його схожим на лисицю. Враження псували лише довгі вуса, які не висіли, як у Охріма, а стирчали в боки, наче роги.

- Віта-aю, пане професоре! Яким вітром?

- Будь здоров, пане ротмістре!

Коли вони обнялися, хлопцю здалось, що Охрім щонайменше втричі більший за ротмістра.

- Це мій товариш, Іван Чобіт, а це пан ротмістр Іван Сапіга, каштелян.

Ротмістр легко вклонився, руки не подав.

- Завести, розпрягти, нагодувати! – ротмістр вказав на карету.

- Що це в тебе, кінь захворів?

- Послушник хропе, вина перебрав. Нехай його не турбують, проснеться – буде як новий! Ми, власне, не надовго…

При цих словах ротмістр якось криво посміхнувся вбік від Охріма, та Анжей побачив. У спині захололо. Хотів попередити Охріма, та запізно -  ротмістр вів його під руку, не відпускаючи ні на мить. Проминули просторий двір і увійшли до триповерхового будинку з червоної цегли, піднялися на другий поверх. Меблів у кабінеті було небагато – дорогий секретер, широкий стіл із чотирма стільцями навколо, за столом шафа, у кутку каса – фарбований залізний сундук. Але увагу Анжея прикували не меблі, в вигляд, що відкривався з вікна на Дніпро і задніпровські луки. Прямо під вікном на пристані копирсалися люди, схожі згори на мурашок. Поки хлопець роздивлявся околиці а Охрім з ротмістром згадували якихось спільних знайомих, на столі з’явились чималий глек з вином і миса печеної риби. Ротмістр запросив гостей до столу. Розмова не складалась – відчувалось якесь напруження. Невдовзі ротмістр підвівся з-за столу.

- Вибачте, служба! Ходімо, вкладу вас відпочити з дороги. Увечері поговоримо спокійно.

Через кабінет пройшли до сусідньої кімнати, схожої на зброярню. Анжей аж зупинився. Оце так!  Всі стіни всередині завішані турецьким килимами, поверх них - найрізноманітніша  холодна зброя. Більшість – небачена і зовсім незнайома. Охрім, що покірно тупав слідом за ротмістром, раптом і собі зупинився. Сапіга обернувся і уважно подивився на нього.

- Щось цікаве побачив?

- Канчар![1]

- А що з ним не так?

- Такого довгого зроду не бачив!

 Охрім вказував на дивний дуже вузький меч неймовірної  довжини.

- А… Я й не знав, що ти на зброї кохаєшся! Прадід був справжній велетень, а зброю любив ще більшу від себе – пояснив ротмістр, запрошуючи до наступної кімнати.

- Влаштовуйтесь! – Сапіга зробив жест рукою, пропускаючи гостей вперед.

Увагу товаришів прикувало досить широке ліжко. Але перш ніж вони дійшли до ліжка, ротмістр зачинив за ними грати. Перш ніж Анжей встиг добігти до порога, Сапіга замкнув грати і відскочив убік. Грати відчинялися всередину кімнати, саме тому побратими не помітили їх, заходячи. Годі й думати вибити…

Охрім спокійно роззувся і влігся на ліжко.

- Ти що коїш, Іване?

- Сидітимете тут, поки не розповісте, з чим їдете до Адама.

-  Чому саме до Адама?

- На Великдень у Брагин з’їхалось усе їхнє кодло. Михайло та Юрій Вишневецькі, Юрій Збаразький, Юхим Корецький, Олександр Острозький, Іван Заславський, Юрій Чорторийський, Четвертинські, Миколай Соломирецький. Всі головні княжата православні, крім Сангушка, що  на війні. Вони що, зібрались крашанок поїси? Я не дурніший за тебе!

- Я у Падуї  теж так думав, а тепер бачу – таки дурніший…

- Сидітимеш тут, поки не поясниш, з чим їдеш до них із Москви. І кого із собою везеш. Докладно, щоб я повірив.

- Ти не маєш жодного права нас тут затримувати!

- Моє право – оці грати  і мої вояки. Можеш поскаржитись пану канцлеру. Коли звідси вийдеш. І якщо!

Ротмістр спересердя грюкнув дверима, але не забув і їх замкнути. Хлопець кинувся до Охріма.

- Що робитимемо?

- Спатимемо!

- Як ти можеш?!

- Я дві ночі не спав, у моєму віці це шкідливо.

- Ти що, зможеш тут заснути?

- Це від тебе залежить.

- Я одразу ж відчув, що це пастка. Не міг тебе попередити, він ні на крок не відходив. Навіщо ми тільки сюди заїхали!

- Молодець, якщо помітив. Я сам сумнівався – заїхати чи ні. Думав допомоги у нього попросити… А тепер бачу – добре, що заїхали.

- Що ж тут доброго, у полоні!

- Я як лікар прописав собі сон. Ти що, будеш порушувати лікарський припис?

- Тебе чимось обпоїли!

- Та ні. Там на стіні моя шабля висить. Як вона сюди з Москви потрапила?

- Як?

- Ти подумай, а я поки посплю.

[1] Дуже вузький і довгий меч кінного воїна, призначався для пробивання вістрям лускатих панцирів (калантарів, юшманів та інших)