18.

Охрім сів на передку і погнав кудись карету. Анжей ледве встиг вскочити. Попоїв таки добряче – бо смак м’яса і хліба вже було й забув, а риба настільки впеклась, що навіть бачити її  було б несила. Заснути, однак, не вдавалось. Карета тряслась і стрибала з боку в бік, бо Охрім таки гнав нещадно, коні хропіли, полонений хропів ще дужче, та й сидіння були закороткі, щоб лягти. Анжей сів у кутку, поклав руку на пістоля, та й почав пильнувати служку, як бува проснеться.

Анжей прокинувся від того, що карету перестало трусити. Відчинилися дверцята і Охрім заліз усередину.

- Стережеш?

Хлопець не відповів – соромно було признаватись, що проспав усю дорогу, хоч Охрім сам запропонував.

- Де ми? Тільки не кажи, що в кареті…

- На дорозі. Перед Могильовим. Доведеться заїхати – коні геть втомлені. Замість каштеляна там зараз мій колишній учень Іван Сапіга.  Всі Сапіги гербу Лис – і зовсім не тому, що лисі… Отож – думай, що говориш, а краще – мовчи. Про князя Адама і Московію – ані слова. Їздили у справах, повертаємось на Січ…

Охрім витяг їжу і  заходився наминати.

Хлопець намагався не відволікати товариша, але той все їв і їв, як не в себе.

- А що, твій учень нас обідом не пригостить?

- До обіду ще дожити треба… І ніколи не знаєш напевно, чим саме  Сапіга тебе пригостить. Тоді я йому був потрібен, тепер – навпаки… І потім, ти чув, що жовнір сказав?

- Він багато чого сказав…

- Що каптан мішком на череві висить. Тож треба заповнювати – не викидати ж таку цінну річ…

- Як ти здогадався?

- А що тут здогадуватись:  якщо людина багато їсть – вона гладшає. Медицині це давно відомо…

Анжей не витримав і зареготав. Охрім і оком не змигнув – топтав собі м'ясо з хлібом.

- Про засідку як здогадався?

- Усяка справа вимагає практики і розуму, навіть зрада. Дурнів як завжди підвела старанність. Бачив, який стіл нам приготували? Те, що чекали нас під церквою, ще могло бути випадковістю, але такий бенкет за годину не підготуєш. Диви, ковбаса яка знаменита – Охрім помахав у повітрі недоїденим шматком. Знаєш, скільки часу треба, щоб свиня у хліві перетворилася на ковбасу на столі?

- Звідки мені знати?

- Вибач, весь час забуваю, що життя ти ще не знаєш… Півдня щонайменше. Отож – нещасну тварину Божу зарізали ще вночі чи рано вранці.

- А може бенкет для себе готували? А тут ми нагодилися?

- У страсний тиждень?! Такі святі і божі люди?! Ти з глузду з’їхав?  Тож і думаю я собі - що з нами хочуть зробити? Вбити?  Але вони без зброї. Починаю я тоді до них приглядатись. І бачу що? Ще одну тварину, цього разу – живу.

Охрім замовк і вказав на служку.

- А чим він тобі підозрілий?

- Тим, що бачив я його у падліарха їхнього.

- У кого?

- Це такий собі самозванець - голова церкви московської, зветься Йов. Не розумію, як істоту з таким ім’ям могли поставити… Зовсім непристойно звучить їхньою мовою… Так ото й кажу, серед холуїв його втямив я і цього.

Охрім вказав рукою на сонного бранця.

- Знайомся, Юрій Отреб’єв. Отреб’є по їхньому – покидьок або відхід. Навіть за їхніми мірками… Так що це щось надзвичайне. Писар падліарха. Як з’ясувалось – ще й посланець із темних справ…

- Навіщо він нам?

- Князю Адаму подаруємо. Йому від товариства не часто подарунки дістаються – здебільшого клопоти та турботи. А це подарунок воістину царський!

Охрім не знати чого голосно засміявся.

- А про вбивць за дверима ти як здогадався?

- По-перше – почув. Сопли обидва – як ковальський міх… По друге – чекав. Надто вже безтурботно оцей сів до столу. Значить, мав заготовлену іншу пастку. Мабуть, наказ отримав, як не вдасться захопити – убити на місці. Ну а по-третє – казав же я тобі після бою, що недорахувався щонайменше трьох…

- Але ж бенкет мабуть жінки готували?

- Та рано про жінок, дай доїхати. Спочатку – справи…

- Та я не про те! Вони ж із цікавості туди обов’язково зайдуть подивитись. Тобто – вже зайшли.  І побачили п’ятьох своїх сонних і двох не знати кого вбитих… Ґвалт піднімуть…

- На це лише і сподіваюсь. Жінки – як ті сороки, все мигом роздзвонять, що бачили і що не бачили… Тож Іуди наші, як прокинуться, муситимуть якось все це пояснити. І як не зовсім дурні, то скажуть, що підмішали їм невідомо що і пограбували – невідомо хто. Про те, що співвітчизника московитам продали – мовчатимуть. Вистачить з них сорому із скоромним у піст… Якось відбрешуться. За двох вбитих москвинів ніхто веремію не здійматиме.

- Не вкажуть на нас у розшук?

- Якщо і вкажуть – то не на нас. Змалюють когось іншого. В мене лист від падліарха до преподобного і відповідь Артемія. Не треба їм, щоб ця історія сплила…

- А чого ж ми так поспішали?

- Щоб не спокушати їх на спробу особисто нас порішити. І в Писанні ж сказано: «не введи нас у спокусу…». До речі, страх як цікаво – по чому ж нині козаки на базарі…

Охрім хитро всміхнувся, дістав черес і почав рахувати. Потім дістав другий.

- Ну от, по двадцять срібників кожному, навіть тридцяти не дали, як належить. Артемію ж п’ятдесят. Начальнику завжди більше перепадає, яку б підлість не вчинив… І у цього сотня на зворотню дорогу… Отож – двісті тридцять талерів. А як додати винагороду, яку посланцям мали у Москві дати, виходить у нас що?