17

Орша Анжею не cподобалась. Наче велике село – самі мазанки, кілька купецьких хлівів. Тільки  й радості, що неказистий замок. До нього і попрямували. Та дізнавшись од вартового, що каштелян на ловах, Охрім заходити не схотів, поїхали одразу вниз, до дерев’яної церкви. Біля неї стояли п’ятеро людей – троє в рясах, двоє в жупанах, як наче чекали.

- Вітаю взацне панство! – Охрім зіскочив з коня, Анжей – слідом.

- Знайомтеся, Януш Чобіт – мій товариш!

Анжей вклонився.

- Блажніший Артемій, отець Хома, отець Василь, пан Семен, пан Іван! Цвіт Оршанського братства!

Попи перехрестили хлопця, решта – злегка вклонились.

Ходімо до церкви, подякуємо Господу за повернення!

- Януш католик…

Суворий на вигляд,  високий і статурний отець Василь махнув рукою.

- Ходімо, бог єдин! А вони про коней подбають та на стіл зберуть, еге ж?

Семен з Іваном мовчки кивнули і взяли за повідки передових коней. Охрім зняв з плеча мушкет і повісив на сідло, шаблю однак залишив. Анжей вчинив так само.

Церква йому не сподобалась – темна навіть удень, низька, затхла. Всі стіни обвішані іконами, у мерехтливому світлі свічок погляди святих здавалися злими, безжальними. Коли за годину вийшли на свіже повітря,  хлопець зітхнув з полегшенням. Преподобний повів процесію до просторого двору, обставленого хлівами, де поміж хазяйських вже стояли і  їхні коні. Обійшовши невелику чорну  ресорну карету без гербів, що стояла посеред двору, увійшли до низенької, але просторої мазанки, критої соломою. З хати через двері повіяло смачним обідом, аж слина потекла.  На порозі Охрім забарився, знімаючи високу шапку, і раптом шепнув хлопцю:

- Пильнуй!

Анжей аж тіпнувся – чи було не вчулось.

Посеред хати на чималому столі вже був накритий банкет. Аромат печеної свинини лоскотав ніздрі. Преподобний вказав Охріму місце на чолі столу та той несподівано відмовився.

- Не личить простому козакові чільне місце у такому славному товаристві займати.

Та й сів біля дверей, не чекаючи суперечки. Анжей вмостився поруч. Господарі здивувались, але не заперечували. Низенький, опецькуватий Іван наповнив вином чи то пивом невеликі глиняні кухлі.

Охрім підняв свій кухоль, вітаючи товариство.

- То чим саме, панове-браття, ви збираєтесь нас отруїти? Мені просто  цікаво, як лікарю…

Запанувала гнітюча тиша. Гості почали здивовано переглядатись. Анжей вирішив було, що це жарт, на які такий багатий його товариш, але раптом згадав закид пильнувати.

- Бог з тобою, Охріме… скільки років знайомі…- збентежено промовив отець Артемій, намагаючись підвести огрядне черево над столом.

- В тім і біда, що лише зі мною… З вами сьогодні хтось інший… Скільки ж він вам за нас дав? – Охрім кивнув на невисокого русого служку в підряснику, що скромно стояв у кутку. Стояв так тихо і незворушно, що  Анжей лише зараз його помітив.

- Не кожному випадає в житті нагода дізнатись, скільки ж він вартує… Невже на тридцять єфимків[1] розщедрився за наші грішні душі? 

- Та що це ти собі в голову взяв… – забубнив собі під ніс миршавий отець Хома. Анжей збагнув, що вперше чує його голос.

- Дивись! – сиплим басом сказав отець Василь, перехиляючи в горло кухоль. Потім відрізав добрий шмат соковитого печеного стегна, що лежало посеред столу у величезній глиняній мисці, і заходився смачно жувати.

- Оце діло – незворушно проказав Охрім, - наслідуйте святого отця, братчики…

Охрім встав зі стільця і звернувся до служки:

- І ти теж, Юрію, сідай, бачиш – місце звільнилося.

Служка сіпнувся, але бачачи, що Охрім став біля дверей і витяг шаблю, сів до столу. Анжей став по іншу сторону дверей, поглянув ще раз на Охріма і теж витяг шаблю.

Зроду не бачив він дивнішої трапези. Шестеро господарів за командою гостя пили вино і наминали м'ясо, щохвилинно на нього оглядаючись і  жестами запрошуючи до столу. Охрім був непохитний. Врешті господарі почали один за одним засинати прямо за столом. Найдовше протримався преподобний Артемій, поривався навіть вийти, та Охрім не пустив.

Переконавшись, що  всі господарі таки поснули, Охрім почав наспіх їх обмацувати, викидаючи з кишень на стіл срібні монети. У кишені служки знайшовся цілий черес[2] грошей і скручений у трубочку папір. Йому козак зрадів найбільше, одразу заходився читати прямо у темній хаті, прицмокуючи язиком. Потім ретельніше обшукав Артемія і знайшов-таки у нього за пазухою черес, з якого стирчав ще один лист. Зібравши гроші і листи зі столу Охрім рушив до дверей. Анжей і собі повернувся виходити.

- Зажди, козаче! Хіба тебе не вчили старших уперед пропускати  – неочікувано голосно сказав Охрім.

Хлопець знітився, завмер, та відповісти не встиг. Охрім зупинився в дверях і голосно закректав.

- Ой, лихо, спина… Поживеш з моє, тоді…

Не договоривши, козак витяг шаблю, присів і викотився у двері клубком через голову. Над ним свиснули дві шаблі, врізаючись лезами в дерево. Не підводячись Охрім вдарив правого нападника шаблею в живіт, встиг висмикнути шаблю і перехопити біля самої голови удар від лівого.  Анжей кинувся вперед і пробив груди ворогу.  Охрім підскочив, ухопив тіло і затягнув у хату. Хлопець спробував затягти другого, та навіть від землі не подужав відірвати. Мусив чекати Охріма.

Вже в хаті вони оглянули і  обшукали  вбитих, вдягнених у чорні підрясники, та нічого не знайшли.

Охрім підійшов до столу, за волосся підняв голову служки і  задумався, старанно вдивляючись в обличчя.