15.

Ця ніч запам’яталася хлопцю на все життя. Він мчав верхи, зосередившись на хвості останнього коня Охрімової четвірки, майже нічого не бачачи навколо. Час від часу хлюпання глини змінялося глухим тупотом підків по дереву, і він розумів, що переїжджає черговий хиткий місток без поручнів і сподівався лише, що кінь ліпше від нього бачить, куди біжить. Але замість страху у душі панувало незрозуміле піднесення, як тоді, коли Зося вперше сплела для нього квітковий віночок і вдягла йому на голову. Навіть спогади про неї зараз не викликали люті, лише трохи щеміло на серці, легко і приємно. Двічі чи тричі спинялися, щоб перемінити коней. Жодного вовка Анжей так і не побачив.

На світанку Охрім зупинив коней і  повів убік від дороги.

- До Литовської застави зо дві версти. Маємо привести себе у божеський вигляд і підготуватися, а то хтозна, як батьківщина зустріне…

На малій галявині в глибині лісу біля струмочку  товариші перевдягнулися у більш-менш чисте і причепурилися. Охрім зібрався зголити добрячу борідку, що відросла за час втечі, та раптом критично глянув на хлопця і передумав.

- То ти точно зібрався у козаки?

- Так, а що?

- Та нічого… Хочу надати тобі козацького вигляду. Не забув, що тебе в Польщі шукають? Як тебе, до речі, звати?

- Анжей Ожаровський, герба…

- Наполягаєш? Може, ім’я було б розумніше змінити, та і герба заодно, як думаєш?

- Як це герба змінити?!

- А так, що тебе під твоїм гербом шукають, не лише під ім’ям… Я тобі свого герба для такого діла позичу. Там і роги добрячі, до речі.[1] Тобі в самий раз…

- Та ні, то не діло, герба міняти…

- Хочеш за нього головою накласти?

- Та ж прізвище зміню, ім’я, невже не вистачить?

- Хто зна… Я б за таку дурницю не ризикував. Та діло твоє. Ім’я вибирай ретельно, бо це на довго, як не на завжди. А прізвище однаково від козаків нове отримаєш…

- То нехай буде Януш. А от рід…

- Кого ще знаєш гербу Равич, крім Ожаровських? Тільки розгалужений рід вибирай, щоб не второпати було, з якої родини…

- Косинський…

- Чи ти буває головою не гепнувся під час бою? З таким ім’ям тебе кожен перевірятиме, чи не родич ти бува небіжчику Кшиштофу! Так ти й до Січі не доїдеш…

- Ну гаразд, Януш Дембінський, герба Равич! Не забудеш?

- Та що ти! Мені ще життя не набридло! Головне – сам не забудь, ото буде лихо… Давай поголю тебе по-козацьки.

- Як це? Як у тебе?

- Та ні, таку зачіску як у мене - ще заслужити треба. Козаки зазвичай приходять на Січ стрижені під горщик...

- А чому зазвичай?

- Ну, іноді і лисі трапляються, не без того… Так от, після першого бою їм голять скроні. Зараз, хвильку почекай…

Охрім взяв мило, над струмком збив у долонях піну, намастив хлопцеві скроні і швидко поголив їх боярським кинджалом.

- А після першого походу голять потилицю. А якщо вже це не похід, то я і не знаю…

Приказуючи, Охрім знову збив піну і заходився голити хлопцю потилицю.

- Ось так добре буде. Ця зачіска зветься «шапка». Потім козаку голять цю шапку з боків, але це вже не скоро, коли товариство курінне вирішить, на знак поваги до звитяги лицарської… Та зачіска зветься «чуб» і будь я проклятий, якщо ти на неї не заслуговуєш, але мусиш із тим почекати. По-перше ти замолодий ще, одразу у око дорогою впадатиме, а по-друге товариство не сприйме. Вони ж твого першого бою не бачили…

- Кепкуєш?!

- Е ні… Таки добре б’єшся! А як для першого разу – видатний бій показав! Таке мало хто бачив!

- Та я ж теє… тільки трьох. А ти он – п’ятьох! Це ти великий воїн! Місце обрав, бій спланував, наче наперед знав.

Охрім хрипло засміявся, потім аж заржав по-конячому, закашлявся, наостанок ще довго ікав. Заспокоївшись витер сльози.

- Так я ж, парубче, двадцять років воюю, бував у бувальцях, у самій Італії фехтування вивчав, а там це ціле мистецтво! І якщо вже бути точним, один у нас спільний, так що твоїх три з половиною а моїх – чотири з половиною. А разом – вісім. Саме це мене і турбує… Де решта?

- Яка ще решта?

- Їх було дванадцять-тринадцять. Ну гаразд, одинадцять, але не менше! Одного могли на заставу за поміччю послати. Де ще двоє-четверо?!

- Ти що, їх усіх бачив?

- Ні, я їх усіх чув!

- Ну не ловити ж нам їх тепер.

- Твоя правда! І ще одна дивина – з тих восьми троє були московські. Що їм тут робити, у Смоленську?!

- А чим вони відрізняються?

- Шапками. Ну що, до речі, подобається тобі твоя «шапка»?

- Голова мерзне…

- Звикнеш. Зате виглядаєш як козак! З тобою взагалі приємно мати справу. Після такого бою і не хвалишся… А я ж грішним ділом думав, що стрільців буде з п'ятнадцять і всі дістануться мені… Точніше – я їм…