13

Увечері замість плисти до Дніпра, погнали човен річечкою проти течії. Невдовзі повилазили на берег, витягли човна. Поки Охрім ніс човен, Анжей не наважувався питати, розуміючи, що козаку й без того важко. Тільки як зупинились перепочити, наважився.

- А той місток далеко?

- Далеко. Підемо озерами, заодно і Смоленськ проминемо. Якби лишень у болоті не загрузнути. Та мабуть так безпечніше буде – забагато людей на Дніпрі стало, не на добро це… На Москві знають, звідки я прийшов, а отже – і куди повертатимусь. Засідка мабуть з того боку буде – там дороги на Мстиславль і Оршу, а тут – самі болота та озера. А за ними дві річки, що у Дніпро впадають. Влітку їх перестрибнути можна, а зараз страх як заболочені будуть – і човна не спустимо мабуть. Влітку поміж ними раз по раз сторожа шниряє,  ловить торгівців, що мито платити не хочуть. Та зараз там мабуть нікого немає. Якщо вдасться тихо дійти і човен доперти – далі нічийна земля, може Дніпром до самої Орші і допливемо. Хоча не знаю – як Бог дасть. Ночі стали місячні, небезпечно пливти.

- Я на Дніпрі взагалі крім нас нікого не бачив…

- Спиш забагато. Тут зазвичай удень мандрують, а вночі сплять. Це нас поки що і рятує. Думаю, це просто мандрівники, бо ловити нас дорогою сенсу немає – Московія завелика, а людей у Бориса замало. На кордонах чекатимуть…  Але навіть якщо й випадково нас помітять – нам легше не буде.

- А Дорогобич коли?

- Дорогобуж минулого разу обійшли.

- Знову я нічого не побачив…

- Твоє щастя!

Невдовзі дійшли до озера, без утруднень спустили човен і попливли собі. День проспали посеред озера, наступної  ночі пристали до грузького берега. Нарубали лози, що росла понад берегом, по ній сяк-так здолали трясовину. Човен витягли на берег довгим шкіряним ременем, коли дісталися твердої землі. Охрім критично оглянув місце висадки.

- От лихо! Тут і сліпий побачить, що човен тягли. Та нічого не вдієш – без човна далі не пройти. Друге озеро ще гірше…

Друге озеро виявилося суцільним трясовинням, мілким і заболоченим. Охрім нарубав сніп тонкої лози, що зайняв половину човна, і без того тісного. Човен весь час спинявся, на щось наштовхуючись, весла грузли у багні, Охрім нервувався і часто зупинявся у роздумах, обираючи шлях. Під ранок, коли Анжей вже був упевнений, що заблудились, побачили нарешті берег. Побачене не порадувало. Грузьке болото на сотні кроків, жодних дерев. Охрім нашвидкуруч сплів із лози чотири великі щити, які побратими прив’язали собі на ноги. Обв’язалися  кінцями довгого ременю і поволі рушили – Анжей попереду вибирав дорогу для важчого товариша. Пройшли так із півверсти, поки вибрались на сухе. Щоб витягти човен – не було й мови.

Залишити щити на березі Охрім не дозволив – довелось нести. А як дійшли до лісу – таки викинув, але натомість вирубав навіщось три грубі палки. Далі побігли. Вже знесилений, Анжей зупинився перед новою перешкодою. Річка кроків двадцять шириною, на вигляд – глибоченька. Та найгірше – грузькі береги. Охрім, однак, не дуже переймався побаченим – побіг уздовж річки, щось видивляючись. Врешті вибрав місце і зупинився. Береги тут були вищими, зате вужчими. По обидві сторони росли грубі верби. Охрім прив’язав кінець шкіряного ременя до середини палки, другий намотав на ліву руку, розбігся і пожбурив палку у дерево на другому березі, наче спис. Палка прошила крону, ремінь  натягнувся і Охрім почав тягнути його на себе. Переконавшись, що ремінь зачеплений міцно, передав кінець хлопцю.

- Тільки не впусти, заради Бога, бо тут нас і половлять!

За хвилину палка з другим ременем полетіла слідом за першою. Охрім потягнув за другий ремінь, обкрутив його навколо дерева і прив’язав кінцем до першого. Потім заклав третю палку між вербою і ременем і почав її крутити,  натягуючи ремінь як струну.

- Лізь першим, і торби візьми. Одну спереду повісь, іншу – ззаду. І дивись не впади, бо тоді все пропало. Прив’язати б тебе до ременя, так нічим…

Попри його невпевненість Анжей без пригод здолав річку, хоча ремінь таки розтягнувся і від середини довелося дертись вгору. По дереву легко зліз на землю і махнув рукою. Охрім поліз якось дивно – ухопився руками за два ремені одночасно, ноги просунув посередині і розкинув, пропустивши ремені під колінами. Але перебрався напрочуд швидко, лише на вербі затримався, звільняючи ремінь. Тоді зліз на землю, тримаючи  палку в руках і заходився трусити ременем, поки на іншому березі   інша палка не випала з петлі.

- Навіщо залишив? А як знайдуть?

- Може і знайдуть, але палка у лісі виглядає менш підозріло, ніж слід від неї на березі. Вшиваємось звідси!

Побратими знову побігли лісом. Перебігаючи вузьку стежку Охрім зупинився і вказав Анжею на кінські сліди.

- Кепсько! Свіжі… А я думав, у таку пору тут сторожі не буде. Пильнуй, а то як би нам назад до Москви не поїхати в залізах…

Друга річка цілком нагадувала першу, хіба більш заболочену. Охрім швидко змайстрував переправу  і хлопець поліз через річку. Ніщо не віщувало біди, та мабуть поспіх зіграв з ним злий жарт. Рука сковзнула з ременя і Анжей незчувся як полетів униз, гепнувшись на грузький берег коло води. Охрім прожогом поліз слідом, відчепив палки від дерева і що було сили заходився змотувати ремені.

- Живий? Хапайся! – буркнув впівголоса.  Видряпавшись на сухе Анжей хотів подякувати, але наштовхнувся поглядом на скам’яніле обличчя товариша. Слова застрягли в горлі.