12

Пливли довго, поки туман не почав розсіюватись.  Тоді заштовхали човна в очерет, мовчки поснідали і полягли спати. Човен виявився замалий, коротший та вужчий від першого, побратими полягли головами врізнобіч і весь час штовхалися ногами, ворочаючись уві сні, тож добре виспатись не вдалось. Заледве дочекавшись сутінків рушили далі. Вже під ранок пристали до берега. Охрім підняв човна, почепив собі на голову, та й пішов мовчки лісом. Анжей з торбами поплівся слідом. Невдовзі козак зупинився і підняв руку, закликаючи до тиші. Пильно прислухався і рушив далі, через кущі. Вийшли на дорогу, жовто-червону від перетовченої ногами глини, але замість перетнути її і швидше сховатись у лісі, Охрім чомусь пішов уздовж. Хлопець хотів його окликнути, але не наважився. Не пройшовши і сотні кроків козак все ж звернув до лісу. Невдовзі ще раз перейшли дорогу і вийшли знову до річки, мабуть – тієї ж. Допливли до найближчого куща очерету і зупинились на перепочинок. У вечірніх сутінках рушили далі. Спати влаштувались знов на воді посеред кущів. За два дні Охрім не зронив ні слова.

Проснувся Анжей від поштовху, коли човен пристав до берега. Охрім виліз і мовчки заходився копати черв’яків. Анжей взявся допомагати, не чекаючи запрошення. Коли Охрім сів рибалити, хлопець почав збирати сухі дрова, намагаючись не відходити далеко. Страх як не хотілось загубитись у цьому непривітному лісі. Скрізь на деревах ввижались ведмеді і рисі, що чатують слушної миті, щоб стрибнути на голову.     

Тільки коли сіли біля багаття чистити чималий улов, Анжей наважився заговорити.

- Знаєш, я завжди мріяв стати мандрівником. Як Марко Поло. Подорожувати різними країнами, вивчати їхні мови, звичаї, писати про них книжки для тих, хто мандрувати не може… Але про таку мандрівку не мріяв. Нічого не бачив, крім лісу і води, ні з ким із тутешніх не поговорив жодного разу спокійно, зустрічаючи місцевих шкірою відчуваю їх страх і ненависть. А я ж їм нічого не зробив…

- Правильно відчуваєш. Ненависть і страх панують у цьому світі, і чим дичавійша країна – тим їх більше. Культурні країни давно описані мандрівниками, а чим далі від них у дикі хащі – тим більше зла і ненависті. Ким я точно не хотів би бути – так це мандрівником. Може тому і мушу весь час мандрувати…

- А ким ти хотів бути у дитинстві?

- Яничаром.

Від люті кров кинулась у голову, загуділо у скронях. Чи ж для тебе нічого святого в житті немає?! Лише кпини?! Кинув рибу у траву, скочив на ноги. І завмер, так нічого й не сказавши. Наштовхнувся на погляд товариша – і закам’янів. Ніколи ще не бачив він у очах стільки смутку і смиренного відчаю.

- Так ти ж… русин? Чи турок?

- Ти даремно думаєш, що яничари – турки. Насправді це озброєні раби. Турецький винахід. Яничарів набирають із діток, пійманих на християнських землях і навернутих у рабство. Тобі дуже пощастило в житті, парубче! Не тому, що твій батько – взацний пан із власним замком, а тому, що ти виріс у великій любові, оточений увагою батьків, міг не думати про день прийдешній, мав тих, хто про тебе подбає… Моє ж дитинство закінчилось у трирічному віці, коли мене з полоном вивезли до Туреччини і віддали у турецьку родину на виховання.  Виховували мене не як сина, звичайно, а як раба. Майже одразу мусив заробляти собі на шмат хліба. Пас гуси, потім – вівці. А годували мене здебільшого тумаками і прокльонами. Друзів у мене не було. Для них усіх я був рабом, від однолітків нічого крім стусанів і кпинів не бачив. Спав я у не у хаті з людьми а в хліві, поміж овець, на соломі під стріхою. Там поруч було гніздечко. Двоє пташок щороку висиджували в ньому кумедне руде пташеня. Я спостерігав, як його годували, як  воно росло, зо дня на день. Знаєш – я йому заздрив… Навіть у нього були батьки, які про нього дбали…

- А навіщо ти хотів стати яничаром?

- Дурний був… Думав, що тоді нарешті мене перестануть бити… Боятимуться…

- А чому не став? Не взяли?

- Та чому ж не став. Я тверду натуру маю – як що собі в голову візьму, то обов’язково доб’юся. Тільки яничар з мене вийшов так собі, як і мусульманин, до речі… З дитинства мене вчили п’ять разів на день ставати раком і бити землю лобом, щоб засвідчити Аллаху свою покірність. Мусульманин, до твого відома, означає «покірний Богу».

- Богу чи Аллаху?

- Бог один. Аллах означає арабською «гідний поклоніння». Щоб підкреслити, що є лише один Бог – той, що створив Небо, Землю і все суще. Решта «богів» – суть демони, поклоніння не гідні.

- Ти і арабську мову знаєш?!

-  Вивчив у вільний час. У одинадцять років забрали мене до війська. Поміж муштри вчили і Закону мусульманському. Я вже тоді хитрий був – вчити Коран не хотів, казав вчителю, що не хочу, щоб між мною і Аллахом стояв тлумач. Старий Самір – Ага розчулився і навчив мене мало – помалу арабської. Нею Коран написаний. Він не злий був. Принаймні – не такий злий, як решта. Вірив щиро, більше про небесне, ніж про земне думав. Я на знак  подяки весь Коран напам'ять вивчив. Цікава книга. Матимеш час – прочитай. Не пошкодуєш.  Самір – Ага вже бачив у мені учня, майбутнього улема, мусульманського богослова, хотів у медресе[1] мене віддати. Та не судилося. Застарий був, помер раніше… А яничару ісламське богослов’я ні до чого. Їм іслам подають у спрощеному вигляді. Молитися п’ять разів на день не потрібно, поститися – теж. І у що саме віриш – краще до ладу не знати…

- А там у тебе теж друзів не було?