11.

Наступного дня встали пізно, поснідали мовчки, весь день пливли кудись без перепочинку. Охрім був стривожений і неспокій його передавався Анжею.  Підвечір почали шукати місце, щоб вибратись на землю, та марно – скрізь в’язке багно, ні йти ні плисти. Заночували в човні, вечеряти не стали – тривога прогнала голод.

На ранок Анжей насмілився заговорити у човні, хоч і пам’ятав повчання. Просто мовчання стало нестерпним.

- Де ми, - запитав пошепки.

- У човні.

Говорити одразу перехотілось. Врешті вже під вечір Охрім вирішив ризикнути і причалив до в’язкого берега. Поклав обидва дрючка на багно товщими кінцями до берега.

- Ступи, ти легший, я підтримаю.

Анжей, повільно ступаючи, вибрався на берег. Дрючки витримали. Ноги майже не грузли.  Охрім кинув йому мішки і поліз по дрючках накарачки. Хлопець ледь не луснув від сміху.

- Ти як ведмідь з дуба лізеш!

Охрім встав нарешті на ноги, обтрусив багно і сердито глянув на товариша.

- З тебе три пуди не буде, а з мене більш шести! Маю розподіляти вагу, щоб не загрузнути.

Але не витримав і собі розсміявся.

- Шкода, що я себе з боку не бачу… Маємо до темна вибратись на сухе.

Йшли до ранку, поки не вибилися з сил. Попадали на мох і одразу поснули. Ввечері підкріпились карасями і  рушили далі. Та відійшли недалеко. На заваді став широкий струмок чи то невеличка річечка. Мусили брести. На другому березі Охрім спинився і почав вибирати місце для багаття. Натягав дров і заходився майструвати вудку. Анжею доручив накопати черв’яків і розвести багаття. За роботою спостерігав схвально.

- Просуши й мою одежину. Маю риби наловити.

Роздягся догола і рушив на риболовлю. Цього разу риба траплялась негодяща – окунці та плотвички, але вибирати не доводилось.

Анжей всівся біля Охріма і сам, не чекаючи запрошення, заходився чистити рибу.

- А ти тямущий! Будуть ще з тебе люди!

- Вже не будуть. Пропала моя голова…

- Не варт ховати себе завчасно. І не з такою бідою люди живуть. До князя Адама я тебе в службу порекомендувати тепер не зможу, враховуючи твої звички, бо князя мені не вистачатиме… Взагалі, якщо вже зібрався різати людей, не варто починати з князя. Така кар’єра ризикує скоро завершитись – через брак перспективи. До чого тобі тепер прагнути? Пана Круля зарізати?

- Та я… та ти… я його за діло зарізав! – клекочучим від образи голосом відповів хлопець. Ти і сам би так вчинив! За умисну поруху честі шляхетської!

- Чим він завинив, бідолаха? Забув, що на твоєму гербі зображено?

- Він наказав мене на конюшні висікти! Шляхтича! Перед гостями зганьбив! Я в нього кинджала з-за пояса вихопив і в груди йому встромив. У вікно, на коня – і ходу. Сам дивуюсь – як не піймали. Всі наче заклякли…

- То ти при гостях його зарізав?! Кепсько… Наступного разу, як зберешся різати князя, подбай про відсутність свідків. Різати їх не треба, краще дочекатись, поки князь на самоті залишиться… Що ми маємо: вбито князів – одна голова, вкрадено коней – одна голова, поруха гонору княжого (хоча на біса йому тепер гонор?!), поруха гонору гостей та нащадків роду княжого, зловживання довірою, зловживання гостинністю… Чималий список. Від такого яву і я закляк би, хоч чимало бачив усякого… Не хвилюйся – більше одного разу не повісять. Тепер можеш князів різати – скільки душа забажає, гірше вже не буде…

- Якби тебе так – не глузував би! Сам би так вчинив!

- Мабуть…  До речі – як зустрінем де Бориску Годунова, нагадай мені, щоб не забув його зарізати. Він мене, ясновельможного  посла княжого, на дибу почепив!

Анжей спантеличено замовк, та Охрім і не думав його відпускати, після щасливого визволення з болота він іскрився веселощами. Кепкував собі далі.

- Тебе хоч справжній князь, родовитий, випороти звелів, а мене – мурза татарський, роду ницого й дикого…

- Це ти про кого?!

- Та про ката Бориску! Сцаря Московського.

- Гріх так казати! Влада від Бога!

- Його влада з іншого місця походить. Приблуда втрапив якось до опричників. Туди знатних і родовитих не брали. Лише катів без роду-племені, до кровопролиття охочих… Це як яничари, тільки ще гірше, бо наче як християни були. Христос би від таких християн у гробу перевернувся, якби вчасно не воскрес… Сцаревим іменем людей вбивали без розбору – родовитих і незнатних, старих, жінок, дітей. Іван Біснуватий[1] хотів тим свій народ залякати. Навіщо – чорт його зна. Більш заляканого народу світ не бачив. Куди його ще лякати? Хоча… до оприччини бояри може й не такі лякливі були, не знаю… Як би там не було, а велів опричниками сцарський улюбленець Малюта Бєльський – Скуратов. Кат над катами був. Такий кат, що навіть кати його сторонилися і родичатись не хотіли. От на його дочці Бориска і одружився. А то ходити б їй старою дівою до смерті… Всі її боялися. Ну не її самої, звісно – а що нащадки на Малюту будуть схожі. Один Бориска не погидував. За що і був наближений спочатку до Малюти, а потім і до самого сцаря біснуватого. Той щороку жінку міняв, старий виродок. Нащадки в нього бач невдалі виходили. Всі як один – нездатні психопати. Точно як сам  Іван – тільки ще кращі. А він і думати не хотів, що справа в ньому. За це його і від церкви відлучили. Ну і ще за содомію…