8

Світанок Анжей зустрів з полегшенням. Добряче таки втомився… Наче це він човна ніс. Однак цього разу Охрім і не подумав спинятися.  Ще до полудня хлопець зовсім вибився з сил.

- Може спинимось?

- Навіщо?! Тут нас ніхто не побачить – місце згибле…

- Свята  правда, та несила вже дрючком махати!

- То перепочинь!

Анжей поклав дрючка у човен і відкинувся на спину. Охрім гріб попереду. «Зараз трохи відсапаюсь, і зміню його» – не встиг і додумати, як заснув.

Прокинувся вже надвечір, сонце сідало у очерет. Охрім попереду вимахував дрюком, як заведений. «Невже й не відпочивав?!» – жахнувся хлопець, але спитати посоромився. Неначе відчувши спиною зніяковілий погляд, Охрім відклав дрюка і розвернувся, з колін сідаючи на дно так спритно, що верткий човен майже не похитнувся. Обличчя йому раптом перекосило.

- Ноги вже не ті… Поживеш з моє – зрозумієш… Гаразд, давай вечеряти.

Витяг з торби рушник, порівну перерізав княжим кинджалом солонину і хліб.

- Останнє…

- А чого ти в селі нічого не взяв?! – вихопилось у хлопця.

Товариш поглянув здивовано.

- Я там по хатах з торбою не ходив, човна взяв та й годі. Якби поперся за їжею, мусив би хазяїв убити, щоб не видали. Ти правда готовий за шмат глевкого хліба вирізати цілу родину?! – Охрім дивився з докором.

- Та я думав, може приспати можна як… ну як тих стрільців біля брами…

- А як їх змусити мовчати?!

Анжея охопив сором.

- Швидко як закінчилося – ляпнув перше що прийшло в голову.

- Чому швидко? Ти ж либонь і арифметику вчив? Шестеро стрільців взяли собі  на раз попоїсти. Двоє втікачів тим поїли тричі… Ми, правда, не такі гладючі, як стрільці на Москві, але більше рухаємось…

- А чому кажеш «на Москві»?

- Так їхньою рідною мовою москва – це брудна вода…

- Якою це рідною? А зараз вони хіба якою говорять?

- Чортзна якою. Спочатку під Руссю були, потім під Ордою, намішалась така бовтанка…

Доївши хліб і зібравши крихти, Охрім спокійнісінько ліг на дно і приготувався спати, знову викликавши щирий подив у Анжея, який за час мандрівки вже забув, що спати належить вночі…

- Може, я поки погребу?

- Погреби, як хочеш! Тільки далеко не запливай, бо я потім дороги не знайду.

Хлопець аж заплакав з досади на кепкування. Добре, що вже стемніло. Однак спати не хотілось. Довго лежав із заплющеними очима, серце гризла туга. Перед очима знову квітучий луг, йому знову тринадцять, поруч усміхнена, щаслива Зося у віночку, з ямочками на рум’яних щічках… Його Зося, тоді ще його… Хоча, правильніше сказати – тоді йому думалось, що його. Принаймні, так підказувала логіка, нещадна наука отця Теофіла. Виринув із нетрів пам’яті і сам Теофіл – огрядний червонопикий монах, любитель вина, грецької мови і Аристотеля. Широка безтурботна усмішка контрастувала з холодними очима і нагадувала звірячий оскал…

Дивно, що я цього так довго не помічав - подумав Анжей із сумом.

 – Як те дурне щеня, тикаюсь носом у кожного, поки не отримаю по морді… Ось і цей здоровило невідомо що зі мною зробить, як до своїх повернеться. Ще і від нього доведеться тікати… Та ні. Він добрий! Взяв мене з собою, їжею ділиться, сам за двох працює. А хто я йому і навіщо здався? Яка з мене користь?! І в посполиті не візьмуть – он навіть човна підняти не можу, кому такий робітник потрібен! І вчитель – недоук теж людям ні до чого… Що в мене взагалі є, крім дурного гонору і герба? Може з ним у козаки попроситись? Так там же теж якийсь вклад давати треба, як у монастир, а звідки я гроші візьму? В службу до Охріма проситись – так навіщо йому такий слуга, безпорадний і кволий? Щоб самому за ним усе доробляти?! Та й не схоже, щоб він собі слугу міг дозволити. Сам у князя на побігеньках. Зовсім я до життя не пристосований… Втопитись би в цьому болоті – так Бог не пробачить. Якщо вже не дав мені загинути на дибі, значить буде  і ще випробовувати…  Маю далі мучитись…

УВАГА! Роман викладено повністю на сайті mytus.net у вільному доступі для читання онлайн!!!