7.

Годин за дві Охрім кинув човна на землю і сів перепочити. Анжей спробував підняти човна, але заледве відірвав від землі.

- Скільки він важить?

- Пудів п’ять…

- Який же ти дужий… А мені Бог сили не дав…

- То не найбільша втрата. Кого Бог хоче покарати – не дає розуму…

- Чому ти весь час з мене кепкуєш?

- Звичка. У товаристві так заведено. Щоб підляшкам гонор тамувати…

- А що, між вами  шляхтичів багато?!

- Ні. Що їм у нас робити? А випищиків[1]  повно. Власне –  більшість. Русинів таки  більше, ніж поляків…

- Шляхтич є шляхтич! Уроджений! Не важливо, в книзі чи виписаний!

- Якби ж то… Випищику куди в цьому світі подітись? Права на ґрунт він не має.[2] То з чого жити?!  В рабство йти до шляхтича? Душа не лежить… Це все ваш закон, польський, щоб вам грець…

- Не сердься, до чого тут я. Я й сам випищик… Жив собі в батька, за кам’яною стіною… В справжньому замку, навіть гармати в нас свої були… В колегії вчився… А коли батька не стало, старший брат мене з дому взаший виштовхав, не велів і навертатись. І єзуїтів намовив мене з колегії вигнати, хоча за навчання батько заплатив наперед. Але чи тяжко до сироти придратися… Рік лише не довчився! Хіба він брат мені після цього?!

- А хто ж. Братів не обирають. Каїн Авелю теж братом був…

- Це він все через Зосю, сусідову дочку… Кохали ми одне одного змалечку. А він з нею одружився. Що я міг зробити…

- Тікати треба було разом, світ за очі. Гріх це тяжкий перед батьками, але за любов Бог і не таке пробачає…

- Не схотіла вона зі мною… Сказала, що має про майбутнє думати, щоб діти шляхтичами виросли, недолі не знали. Повернусь колись, якщо живий буду…

- Навіщо?

- Уб’ю обох!

- Тоді це не любов, парубче, а хіть… Якби вона тебе любила – за іншого добром не пішла б. А якби ти її любив – зараз радів би, що їй добре, легко на світі живеться…

- Проклинаю… обох…

- Дарма. Прокляттям бісам душу відкриваєш. Впустити – впустиш, а вигнати як?

Ну от, дочекався співчуття! – подумки розсердився Анжей і замовк.

Охрім посидів ще трохи, легко піднявся і поніс човна далі – кудись углиб темного лісу. Хлопець мусив іти слідом. Ще години за дві втікачі вперлись у болото. Перепочили мовчки, посідали у човен та й поплили далі бозна куди.

- У дно не впирайся, засмокче! Греби, як веслом – тільки й сказав Охрім, вимахуючи своїм дрючком.

[1] Тобто шляхтич, виписаний зі шляхетських списків, позбавлений станових шляхетських привілеїв. Залишався особисто вільним і мав право сам собі шукати службу. Виписувався зазвичай через невідповідність майновому цензу, встановленому Третім литовським статутом. Наживши статки, мав право на повернення до шляхетського стану.

[2] Право на володіння землями сільськогосподарського призначення в Речі Посполитій мали лише панівні стани: князі, пани, шляхтичі, духовні особи, реєстрові козаки.