6

Увечері Охрім мовчки його розштовхав. Випереджаючи запитання приклав палець до вуст, вказав на рушник, де лежала скромна вечеря. Сам взявся за жердину і погнав човен далі у невідоме. Десь під ранок Анжей зрозумів, що пливуть струмком, який дедалі міліє. Врешті мусили вийти з човна і пішли берегом, тягнучи його за собою. Нарешті струмок обмілів так, що й тягти стало важко. Охрім тицьнув хлопцю свою торбу, легко перекинув човна і одяг собі на голову. Видовбаний з колоди човен здавався неймовірно важким, але козак ніс його добру годину не спиняючись.

Як же він бачить дорогу?! – подумки дивувався Анжей.

Лише на світанку Охрім кинув човна на землю, перевернув дном до гори, підняв за борт і скомандував – Залазь!

Потім проліз сам і опустив за собою човен. 

- Ти чого надумав базікати?! Над водою голос пливе широко-далеко… Чому тебе отці – єзуїти вчили…

- Навіщо був той маскарад? У підземеллі…

- Щоб ворога заплутати. Чим більше у нього питань – тим нам краще. Довше розбиратимуться.  Для втечі час – це головне. Нехай гадають: чи це ми втекли,  кат і стрільці  вбиті а дяк із боярином залишились у підземеллі, чи боярин убив ката і стрільців як небажаних свідків і чкурнув кудись із дяком, щось важливе від нас почувши,  а нас залишив живими на знак подяки чи щоб помститися, якщо збрехали. А може, вбили за щось дяка, а боярин із катом кудись подались… Нехай собі міркують. Аби подовше лишень…

- Так вони ж все давно про нас розказали, навіщо було їх живими лишати!

-  Їм найменше на тиждень голос відібрало. Я ж все-таки ліценціат медицини. Знаю, як голос влаштовано. А дяку ще й пальці поламав. Він письменний, та поки ще зростеться…

- Але ж їх одразу впізнають!

- Навряд, щоб одразу. Це ж Московія. Голених їх ніхто зроду не бачив. За гоління тут карають, щоб божу подобу в собі плюндрувати не сміли! … Дикі люди… Рідні їх звісно ж впізнають, але не одразу побачать, сподіваюсь…

- А чому ми стрільцями не вдяглись?

- Бо тоді і з башти не вийшли б. Стрільці живуть слободою, всі куми-родичі, чужого одразу втямлять…

- Хоча б шаблі в них забрали…

- Та звідки ж у них шаблі. В Московії шаблі лише у бояр та князів, стрільці дешевими шпагами обходяться. Зайвий мотлох у дорозі…

- Ой, у мене ж катова голова в торбі!

- Вона давно в болоті, раки її доїдають… - Охрім хрипло засміявся. Ну в тебе й пам'ять! Як ти тільки латину вивчив!

- Та я думав, вона ще потрібна…

- Навіщо? Чи ти з’їсти її збирався?

Від цих слів Анжея пройняло морозом.

- А навіщо підземним ходом вибирались? Я ледве з жаху не вмер – із соромом признався хлопець.

- Щоб підозра впала на боярина, а не на мене. Звідки козаку про підземелля знати?! А боярин може й знає... Якщо пощастить – цар вирішить, що боярин крамолу[1] замислив, щось від козака почувши. Тоді рідних вони довго не побачать, матимемо час… І стрільці присягнуть, що боярин із однієї башти вийшов, а в другу зайшов. У москвинів  підлеглий начальнику в обличчя дивитись не сміє  - краєм ока має помічати і в поклоні схилятись. Корисний звичай… А в тій башті, крім підземного ходу і казни, ще Таємний Приказ розташований. Боярам  до нього зась – хіба на дибу… Може, подумають, що Стрешньов  щось звідти викрав…

- Шкода, що з казни нічого не взяли, за муки наші… Зовсім же близько пройшли…

- А ти, виявляється, розбійник у душі! Хто б подумав – весело проказав Охрім. Хлопець знову стерпів глузування – надто вже цікаво було.

- Близько лікоть, та не вкусиш! – москвини кажуть. Вони взагалі приказками багаті. Розум у них, як у мурах – колективний… Там з десяток стрільців у передпокої. За дверима, у ближній палаті – швіцерські[2] рейтари вартують. Теж із півдюжини. Їм у царя більше віри, ніж своїм. Бо тікати їм нікуди, навіть із награбованим… А в самій скарбниці, за другими дверима – пси  люті. Лише царя і псаря признають. Жалує цар та не жалує псар – у них кажуть. Мабуть, ці особи тут рівнозначущі… Принаймні – щодо допуску в казну. Але казну і патріаршу ризницю москвини  добре стережуть – на їм це розуму вистачає.

- А як ми з міста вийшли?

- Ногами.

- Але як ти до башти дістався непоміченим? Там же багаттям все освітлене?

- Очі їм відвів…

- Як?

- Було дивитись…

- Ти що, чаклун?!

- Характерник.

- А як це?!

- Лікар, знахар, ворожбит… А іноді – і чаклун. Трішки…

- А чому ти казав, що не можна, щоб  помітили, де ми з Москви втекли? Адже ми однак  браму відкриту залишили?

- А може стрільці закрили, як очухались…

- Ти і їх не вбив?

- Який ти кровожерливий… Страшна людина… - хлопець не зрозумів, глузує Охрім чи ні.

- Я ж все-таки лікар, вбивати не люблю. Та і навіщо. Якщо вони швидко оклигали, то і ворота за нами зачинили.  Вони всі там родичі чи куми. І спільну користь мають мовчати, бо як довідається хто, що нас випустили – помруть смертю лютою. Але щоб очільник їхній  нічого не помітив – всі мають бути живі і при  зброї. Хоча мушкет нам би мабуть не завадив. Та нести важко… А пістоля у них не знайшлося… Але пороху і куль я все-таки набрав... Ну а якщо нагодився хто, поки вони без тями валялись… то що ж… така їхня доля. На цей випадок ми цілу ніч струмком бігли, щоб собаки слід не взяли…

- А що далі робитимемо?

- Ми якраз на водорозділі. Пройдемо болота, потім знайдемо струмок, що у Дніпро впадає. Та і попливемо собі потихеньку-помаленьку, ночами…

- Тоді навіщо ми так поспішали?!

- Бачиш, парубче, є три способи втечі. Найпростіше – зачаїтись десь поблизу, поки ґвалт не вщухне, а потім вже йти собі. Але нам це не гоже. В Москві заховатись ніде – чужинця за версту видно, а кожен москвин одразу ж здасть стрільцям… Найрозумніше – відбігти трохи далі і вже там зачаїтись. Але не маємо часу. Князь Адам звістку чекає. Отож залишається третє – бігти, не спиняючись, поки не втечемо до своїх.  Але бігти з розумом, щоб  не привертати уваги і останні сили не втратити.  Нехай нас вода несе. В розлив за водою тікати – найкраща річ…