6.
Прокинувся Анжей від добрячого стусана.
- Вставай, мосцьпане! Ніч надворі, час рушати. Спиш, як ведмідь… Вечеряй швиденько та й ходімо.
Хлопець озирнувся. На шматку полотна лежали нарізані хліб і солонина. Одразу відчув, як зголоднів, і накинувся на їжу. Охрім терпляче чекав, бо вже повечеряв.
- Куди ми йдемо?
- Я – до Брагина, а ти – не знаю. Краще в кого іншого спитай…
- А я й сам не знаю, куди йду…
- Ти прямо другий Езоп[1]…
Хлопець закляк від подиву, впершись очима у здорованя.
- Ти… знаєш латину, грецьку?!
- Скромний ліценціат медицини Падуанського університету до твоїх послуг, мосцьпане! – відповів латиною Охрім і дещо іронічно вклонився.
Хлопцю відібрало мову. Як тоді, коли у бродячих комедіантів, що давали виставу у батьковому замку, раптом заговорив кінь. Від спогаду дитинства знову нагорнулися сльози. Як же швидко воно скінчилося…
- А що як… я з тобою піду?
- Якщо знаєш латину, то мабуть таки вчився у отців-єзуїтів?
- Ага.
- Ну тоді логіку теж вивчав. А логіка підказує, що пішовши зі мною втрапиш до Брагина. Якщо це тебе влаштовує – ходімо.
- А що в тому Брагині? Брага?
- Та ні, там князь Адам засів…
- Брагинський?
- Вишневецький! – Охрім хитро примружив очі і додав: герба Корибут.
- А чому ж він у Брагині, якщо Вишневецький?
- Багато їх розплодилося, у Вишневці вже всі не поміщаються…
- А ти княжий слуга?
- Ні, я козак, вільна людина!
- А нащо ж тобі до Брагина? – хлопцеві здалось, що Охрім не відповість, надто вже нахабно вийшло. Та той лише посміхнувся.
- Князю про поїздку відзвітувати. Ну і про допит боярина та піддячого… Він, щоправда, про це не просив, та мабуть оцінить…
- А чому ж ти, вільна людина, княжі доручення виконуєш? За гроші? - спитав раптом в’їдливо і одразу ж сам пожалкував. Ну куди подіти отой гонор шляхетський…
- Та ні, із вдячності. Надто вже людина хороша. Майже святий… Ми, козаки, живемо із здобичі, та не все ж потрібне у бусурман добудеш… Як конче чого бракує товариству – за всім до нього біжимо. Ніколи не відмовить… А тут така нагода випала – благодійнику послугу зробити… Стемніло вже, ходім.
- А куди?
- Та ж до Брагина!
- Пішки підемо?!
- Попливемо! От тільки човна вкрадемо!
- Може краще коней вкрасти?!
- Ніколи не роби того, що ворог від тебе чекає. Доріг тут вважай немає, надто повесні. Коней мало, кожного стережуть як дорогоцінність, тихо не вкрадеш. А галас нам зараз ні до чого… І чекатимуть нас по всіх заставах.
- А на річках?
- Річками москвини мало мандрують – надто довго. У них взагалі мандрувати не заведено. Хіба купці та військові їздять у справах. А мандрівник, якщо в цих краях звідкись з’явиться – довго не проживе. Розбійники скрізь…
- То давай нападемо на розбійників, заберемо в них коней та…
- Начитався ти романів про шляхетних розбійників… Тут розбій чинять селяни з голоду. Якби й був у них який коник – одразу з’їли б…
Охрім раптом зірвався як ошпарений і прудко побіг руслом струмка. Хлопець мусив бігти слідом. Коли вже здавалося, що ноги і серце не витримають, Охрім спинився і показав рукою вбік.
- Туди підеш! Вийдеш до річки – чекай! Я по човен…
- Так собаки ж брехатимуть!
- Заціпить їм! – Охрім раптом страшно завив по-вовчому.
Хлопець підняв очі і зустрівся поглядом з Охрімом. Від побаченого захололо в жилах – очі козака світились у темноті, наче котячі. Анжей обернувся і прожогом побіг, не розбираючи дороги. Так і біг би, поки не впав знесилений до смерті, але шлях перегородила річка. Неширока, але брести не хочеться. Поки Анжей відсапувався і розмірковував, що робити далі, побачив посеред річки страшні палаючі очі. Човен тицьнувся об берег прямо проти ніг хлопця. Той заскочив, намагаючись не підводити погляду, всівся на дно у прілу солому. Охрім прудко гнав човен проти течії, відштовхуючись від дна довгою жердиною.
Нарешті Анжей підняв голову.
- А …
- Цить!
Анжей ліг у сіно на дні, зігнувся калачиком і затих, сподіваючись, що Охрім знає дорогу.
Проснувся від сліпучого сонця. Човен стояв в очереті, невідомо де. Козак спав на дні, підклавши торбу під голову. Анжей відчув, як голод стискає нутро, але будити Охріма не наважився. Нехай вже відпочине. З цією думкою незчувся, як заснув знову.
[1] Давньогрецький раб, байкар. Одного разу на запитання вартового «куди йдеш?» відповів: « не знаю». «То підеш до в’язниці!» - сказав вартовий. «От бачиш: я дійсно не знав, куди йду» - відповів Езоп. У 17 сторіччі знайомство з творчістю Езопа означало знання класичних мов і ґрунтовну освіту.
УВАГА! Продовження роману на сайті mytus.net у вільному доступі для читання онлайн!!!