5.

6.

Прокинувся Анжей від добрячого стусана.

- Вставай, мосцьпане! Ніч надворі, час рушати. Спиш, як ведмідь… Вечеряй швиденько та й ходімо.

Хлопець озирнувся. На шматку полотна лежали нарізані хліб і солонина. Одразу відчув, як зголоднів, і накинувся на їжу. Охрім терпляче чекав, бо вже повечеряв.

- Куди ми йдемо?

- Я – до Брагина, а ти – не знаю. Краще в кого іншого спитай…

- А я й сам не знаю, куди йду…

- Ти прямо другий Езоп[1]…

Хлопець закляк від подиву,  впершись очима у здорованя.

- Ти… знаєш латину, грецьку?!

- Скромний ліценціат медицини  Падуанського  університету до твоїх послуг, мосцьпане! – відповів латиною Охрім і дещо іронічно вклонився.

Хлопцю відібрало мову. Як тоді, коли у бродячих комедіантів, що давали виставу у батьковому замку, раптом заговорив кінь. Від спогаду дитинства знову нагорнулися сльози. Як же швидко воно скінчилося…

- А що як… я з тобою піду?

- Якщо знаєш латину, то мабуть таки вчився у отців-єзуїтів?

- Ага.

- Ну тоді логіку теж вивчав. А логіка підказує, що пішовши зі мною втрапиш до Брагина. Якщо це тебе влаштовує – ходімо.

- А що в тому Брагині? Брага?

- Та ні, там князь Адам засів…

- Брагинський?

- Вишневецький! – Охрім хитро примружив очі і додав: герба Корибут.

- А чому ж він у Брагині, якщо Вишневецький?

- Багато їх розплодилося, у Вишневці вже всі не поміщаються… 

- А ти княжий слуга?

- Ні, я козак, вільна людина!

- А нащо ж тобі до Брагина? – хлопцеві здалось, що Охрім не відповість, надто вже нахабно вийшло. Та той лише посміхнувся.

- Князю про поїздку відзвітувати. Ну і про  допит боярина та піддячого… Він, щоправда, про це не просив, та мабуть оцінить…

- А чому ж ти, вільна людина, княжі доручення виконуєш? За гроші? - спитав раптом в’їдливо і одразу ж сам пожалкував. Ну куди подіти отой гонор шляхетський… 

- Та ні, із вдячності. Надто вже людина хороша. Майже святий… Ми, козаки, живемо із здобичі, та не все ж потрібне у бусурман добудеш… Як конче чого бракує товариству – за всім до нього біжимо. Ніколи не відмовить… А тут така нагода випала – благодійнику послугу зробити… Стемніло вже, ходім.

- А куди?

- Та ж до Брагина!

- Пішки підемо?!

- Попливемо!  От тільки човна вкрадемо!

- Може краще коней вкрасти?!

- Ніколи не роби того, що ворог від тебе чекає. Доріг тут вважай немає, надто повесні. Коней мало, кожного стережуть як дорогоцінність, тихо не вкрадеш. А галас нам зараз ні до чого… І чекатимуть нас по всіх заставах.

- А на річках?

- Річками москвини мало мандрують – надто довго. У них взагалі мандрувати не заведено. Хіба купці та військові їздять у справах. А мандрівник, якщо в цих краях звідкись з’явиться – довго не проживе. Розбійники скрізь…

- То давай нападемо на розбійників, заберемо в них коней та…

- Начитався ти романів про шляхетних розбійників… Тут розбій чинять селяни з голоду. Якби й був у них який коник – одразу з’їли б…

            Охрім раптом зірвався як ошпарений і прудко побіг руслом струмка. Хлопець мусив бігти слідом. Коли вже здавалося, що ноги і серце не витримають, Охрім спинився і показав рукою вбік.

- Туди підеш! Вийдеш до річки – чекай! Я по човен…

- Так собаки ж брехатимуть!

- Заціпить їм! – Охрім раптом страшно завив по-вовчому.

Хлопець підняв очі і зустрівся поглядом з Охрімом. Від побаченого захололо в жилах – очі козака світились у темноті, наче котячі. Анжей обернувся і прожогом побіг, не розбираючи дороги. Так і біг би, поки не впав знесилений до смерті, але шлях перегородила річка. Неширока, але брести не хочеться. Поки Анжей відсапувався і розмірковував, що робити далі, побачив посеред річки страшні палаючі очі. Човен тицьнувся об берег прямо проти ніг хлопця. Той заскочив, намагаючись не підводити погляду, всівся на дно у прілу солому.  Охрім прудко гнав човен проти течії, відштовхуючись від дна довгою жердиною.

Нарешті Анжей підняв голову.

- А …

- Цить!

Анжей ліг у сіно на дні, зігнувся калачиком і затих, сподіваючись, що Охрім знає дорогу.

Проснувся від сліпучого сонця. Човен стояв в очереті, невідомо де. Козак спав на дні, підклавши торбу під голову. Анжей відчув, як голод стискає нутро, але будити Охріма не наважився. Нехай вже відпочине. З цією думкою незчувся, як заснув знову.

[1] Давньогрецький раб, байкар. Одного разу на запитання вартового «куди йдеш?» відповів: « не знаю». «То підеш до в’язниці!» - сказав вартовий. «От бачиш: я дійсно не знав, куди йду» - відповів Езоп. У 17 сторіччі знайомство з творчістю Езопа означало знання класичних мов і ґрунтовну освіту.

УВАГА! Продовження роману на сайті mytus.net у вільному доступі для читання онлайн!!!