2

2.

Неймовірно боліли руки – так, наче їх хто вирвав. Хлопець відкрив очі, та побачив лише червоні кола. Осліп! Крикнув від жаху, та почув лише якийсь хрип.

- Ач який нетерплячий! Шляхетна кров. – Чолов’яга стоячи на колінах зв’язував рудого його ж поясом. До хлопця навіть не повернувся. Той шарпнувся, спробував підтягнутись на вивернутих руках, як бачив перед цим. Дарма – руки не слухались.

Здоровань підвівся і раптом посміхнувся.

- Зараз! - Однією рукою легко зняв з гаку ремінь, наче і не висів на ньому хлопець.

- Ну й сила! – захоплено подумав той, але промовчав. Примудрився стати на ноги, але все одно потім впав. Чолов’яга схилився над ним, вивільнив йому руки, допоміг встати.

- Молодець, добре висів! Як лантух, дуже переконливо.

Хлопець стерпів кепкування, озирнувся довкола. Все цікаве пропустив! – подумав з розпачем. Стрільці лежали нерухомо – один у кам’яному мішку, другий коло дверей. У кутку за мішком лежав якийсь червоний лантух. Та це ж кат! Тепер він здавався зовсім малесеньким. Рудий мучитель лежав зв’язаний під столом.

- Як тебе звати?

- Анжей!

- А я Охрім!

Анжей не задумуючись потиснув простягнуту руку, аж раптом почув власний голос:

- Якого герба? – І ошелешено замовк. От же ж йолоп! Образити свого рятівника. Від сорому хотілось відкусити власний дурний язик, та запізно було.

- Пом’яна! – весело відповів Охрім.

- А я – Равича! – зрадів хлопець. Хотілось обійняти Охріма, але стримався. Ходімо?

- Маємо зачекати вечора. По темному легше з Кримля[1] тікати. Та й роботу маємо, щоб даремно час не марнували. Диви, якого птаха бог послав. Маємо допитати.

Тільки тепер Анжей побачив ще одне тіло у багатому вбранні, що лежало в дальньому кутку.

- Як допитати?!

- А так, як вони нас допитували. Роздягай його до штанів! Чи гонор шляхетський не дозволяє? Так май на увазі – самого боярина Стрешньова[2] роздягаєш! Це як ваш магнат,  тільки геть дикий. Ну уяви себе постільничим…

Охрім відверто глузував з найдорожчого – шляхетського гонору, але Анжей чомусь не міг навіть у душі на нього образитись. Похапцем став зривати з боярина одяг.

- Легше з одягом! Мені його ще носити. – Охрім підійшов до нерухомого роздягнутого тіла, легко, як лантух полови, підняв його і поклав на середину кімнати, під гак. За мить той вже висів на дибі.

- Стривай, одягнуся, а то не личить у такому вигляді до боярина підходити. – Охрім швидко скинув свої штани і переодягся в боярське. Підперезався, витяг шаблю з ножен і почав критично роздивлятись.

- От лайно! Братчики не повірять, що у боярина  така зброя може бути! Тільки в дупу її засовувати. Ні леза ні балансу, сама позолота.

Взявся за чоботи.

- Холєра! Навіть босоніж не налазять! Здоровенний кабанюга, а ноги як у дитини! Спробуй ти – тицьнув боярські чоботи хлопцю.

- Саф’ян, золотом  розшитий! Таких чобіт навіть у нашого князя не було! Такі лише пан круль носить! – захоплено прошепотів Анжей.

- А в тебе будуть. Якщо налізуть.

Хлопець швидко взув коштовні чоботи.

3.

Боярин на дибі досі не отямився. Охрім витяг довгий боярський кинджал, що вже висів у нього на поясі, критично помацав пальцем лезо і заходився обрізати непритомному скуйовджену, богатирського розміру, бороду, ретельно оминаючи вуса. Акуратно розмістив відрізане на столі. Повернувся до великої  глиняної миски, що стояла на грубій дерев’яній лаві під стіною у дальньому кутку, вмочив руки. Взяв у руки шмат чорного мила, що лежало поруч з мискою, почав ретельно милити. Збивши доволі піни, підійшов до боярина і намастивши йому голову заходився брити її кинджалом, залишаючи на тім’і довгий жмут волосся. Вдруге збивши піну почав брити обличчя свого бранця. Тут вже Анжею урвався терпець.

- З глузду з’їхав?! Тікаймо звідси мерщій!

- Заспокойся, це страх у тобі кричить. Людина не має давати йому волі. Часу маємо вдосталь – з власної волі сюди ніхто не зайде, повір. Дотемна тут - найбезпечніше місце у Кримлі.

- Ти що робиш?!

- Намагаюсь надати йому людської подоби. Як Господь  колись – по образу і подобі своїй – мугикав собі під ніс Охрім, закінчуючи бриття.

-  Ну що, схожий на мене? – підняв боярину голову.

Анжей ошелешено мовчав.

- Сам бачу, що не дуже. Ач, пику наїв – як у кота. А все ж краще, ніж нічого. Однаково має тут за мене лишитись. Якраз встигли, зараз отямиться. Візьми канчук, як кивну – бий по спині.

- Його?!

- Ну не мене ж… Чого ти колотишся. Якщо нас упіймають – однаково до ранку не доживемо. А двічі не вмирати.

- Я не кат. Не буду шляхтича бити!

- Ти ба, який! Хочеш із ним місцями помінятись? Без мене швидко на дибі опинишся…

- Та і який він шляхтич – додав несподівано весело, з лукавим поглядом. – В нього і герба немає!

Боярин на дибі дійсно почав приходити до тями. Охрім сів за стіл на місце рудого, пихато випрямився, але пера до рук не взяв. Не даючи бранцю остаточно отямитись, почав московською мовою питати: