1.

Повністю роман викладено для читання онлайн на сайті mytus.net у вільному доступі.

1.

Вигляд, що відкривався у кінці низького склепіння, лякав і заворожував одночасно.  На дибі висів кремезний чолов’яга дикуватої  зовнішності.  Жмут волосся на бритій голові безсило звисав, закриваючи чоло. Трохи нижче так само безнадійно висіли довжелезні вуса. Широкі червоні штани підв’язані поясом, над яким лише скривавлене волохате тіло. Руки, зв’язані за спиною, задралися  вище голови, плечі вивернуті. На руках  він власне і висів, ніяк не реагуючи на удари канчуком, які неспішно і байдуже роздавав йому кат. Саме цією байдужістю той і лякав найбільше. Криваво-червоний його костюм, увінчаний ковпаком із прорізами для очей, здавався цілком природнім у цих обставинах і жодних емоцій не викликав.

 Куди страшнішим за ката видавався рудий бородатий  чоловічок, вдягнений у дорогий, але заношений каптан, що сидів за столом і киплячим від люті голосом задавав питання. Маленькі свинячі очі гризли жертву, не відриваючись і не кліпаючи. За спиною в нього, у тіні, стояли два стрільці у брудно-червоних камзолах з бердишами. Відчувалось, що їм набридло тримати в руках важку зброю, та і навіщо вона тут, у підземеллі, де обидва бранці однаково зв’язані і безпомічні. Але поставити бердиші зась.  Надто вже злий начальник трапився. Як би самим на дибу не загриміти. Загалом, всі вони здавалися зрозумілими. Кат байдуже виконував свою роботу, стрільці нудьгували і чекали вечора, мріючи повернутись додому, бородатий чоловічок ярився, бо в’язень мовчав. А в’язень мовчав, бо не приходив до тями. Але щось не давало спокою. Спочатку хлопець подумав, що це страх, цілком природній у його становищі. Адже він – наступний. Але ж ні. Перший переляк вже пройшов, адже від арешту минуло більше тижня, а справжній страх прийде потім, на дибі. Щось ішло не так.

            Бородатий рвучко підвівся і жбурнув на стіл перо.

- Зачекай, нехай повисить трохи, поки пообідаємо. Може  порозумнішає.

            Москвинська мова була дивна, та хлопець зрозумів. Але зайві півгодини життя, даровані рудим, чомусь вже не радували.

            Рудий вийшов, за ним – стрільці. Кат трохи забарився, але все ж потупцював слідом. Двері зачинилися з огидним скрипом.

- Ну що, час звідси вшиватись. Ти зі мною, чи лишаєшся?

Голос звучав рівно, без тіні насмішки. Мова русинська, зрозуміла. Хлопець не одразу збагнув, що говорить дикуватий в’язень. Виявляється, він був при тямі!

- Як вшиваємось?! Ти на дибі, а я зв’язаний «козлом». Може, покличемо ката, щоб розв’язав?!

- Поляк? – здивувався чолов’яга. – Який біс тебе заніс до Москви у такий час?!

Хлопець мовчав. Останні події навчили його обережності. На жаль, наука прийшла запізно.

- Гоноровий? Підляшок?

Знов не дочекавшись відповіді, чолов’яга раптом підтягнувся на вивернутих руках і вхопив себе за штани. Повільно перевернувся догори ногами, правою зачепився за шкіряний ремінь, на якому висів. Обвив лівою ногою ремінь, зігнув її в коліні, розслабив руки. Потім одним помахом підняв тулуб аж нагору, мало не торкнувшись ноги лобом і тієї ж миті просадив зв’язані руки під коліна. Повісивши якусь мить клубочком голосно видихнув і просадив праву ногу між руками. Відпустив ремінь лівою ногою і одразу ж обплів його правою. За мить просадив ліву ногу і випростався в повний зріст, з піднятими зв’язаними руками. Витягнув босу ногу в бік стіни і пальцями вправно зняв ремінь з гака.  Підняв з вогнища камінь, жбурнув  його щосили  на підлогу.  Потім хутко нагнувся, вхопив зв’язаними руками гострий уламок каменю і перерізав ремінь.

            Хлопець дивився затамувавши подих і не сміючи відвести очі, як колись у дитинстві дивився виступ жонглера у батьковому замку. Раптом згадались і батько, і затишний сад і все назавжди втрачене, напівзабуте, промайнуло перед очима. Зрадницьки накотилися сльози. Як невчасно! Що він тепер подумає?!  Здоровань однак нічого не помітив, чи може вдав. Принаймні – не кепкував. Миттю розрізав хлопцеві пута, допоміг підвестися. Хлопець спробував вивільнитись з цупких обіймів, але як тільки незнайомець відпустив – одразу заточився. Той немов чекав – ухопив за комір, притулив до стіни.

- Постій трохи, щоб кров розійшлася. Довго пролежав…

            Про те, що сам добру часину відвисів на дибі, навіть не згадав. Він що, залізний?!

            Хлопець зірвався з місця та до дверей не добіг – чолов’яга легко наздогнав, ухопив за комір.  

- Ти куди, навіжений?! Двері замкнені, за ними сторож. Занапастиш і себе і мене. Я тебе звідси витягну, але маєш мені допомогти.

- Якщо зможу. Що треба?

- Повисиш тут трошки замість мене.

- Жартуєш?!

- Якби ж то. Двері зачинені – отож маємо чекати, поки відчинять. Ті, хто прийде, добром нас не випустять. А зброї не маємо. Отож – мусимо налаштувати пастку. Тому поміняємось місцями – ти тут повисиш, а я там полежу. – Кивнув у бік кам’яного мішка, де щойно лежав хлопець.