Глава 57.

Наступний день пішов звичайним річищем. Маленькі перевертні вже самі прийшли на сніданок, а потім радісно повідомили, що сьогодні будуть з нами займатися. Тайлор побоявся, що малюки від нудьги просто рознесуть кімнату, а може й замок, тому вирішив зайняти їх справою. Міріон приготувала для дітей завдання за віком. Близнюки малювали та дивилися книжки з картинками. А їхня сестра вже була навчена грамоти й знала цифри, тож слухала урок і виконувала завдання разом із нами. Де було для неї складно, вчителька допомагала. Новенька Тіса теж працювала окремо.

Після обіду перевертні відпочивали в нашій кімнаті та продовжували знайомство з хлопчаками й Тісою. Тільки Сема не було, він забрав декілька книжок зі своєї вежі на тумбочці, та наче пішов у бібліотеку, але до самого тренування так і не повернувся.

Діти Роні захоплено розглядали колекції хлопців на тумбочках та хвалилися тим, що бачили у Тайлора в кімнаті. 

- Ви були у вчителя в кімнаті? - відверто здивувався Елан.

- Та це ж свята святих! - підхопив Чейз.

- Дивовижніша лише спальня Діраса, - додав Рін.

- А вона взагалі існує? - запитав Майк. - Мені здається, він завжди сидить у своєму кабінеті.

- Ага, і взагалі не спить, - хихикнув Чейз. - Є звісно, поруч із кімнатою Тайлора.

Так за веселою балаканиною минув відпочинок. Потім ми всі разом пішли на тренування.

Після помилки з Тісою, Тайлор не поспішав із висновками з приводу вмінь Еріс і малюків-близнюків, а вирішив розпитати, чи навчав їх чогось батько. І не дарма. Виявилося, що діти добре володіли зброєю і могли постояти за себе, звісно ж за силою свого віку. Тож перевертні проходили тренування практично нарівні з нами. Еріс він поставив у пару з Аїном, а близнюки билися між собою.

Тренування закінчилося, але я не хотів повернутися у кімнату. Сів на лавочці й з сумом подивився у небо. Вже другий день добігає кінця, а батько ще не повернувся. Звісно, цього часу може бути замало, невідомо, як далеко встиг забігти Роні у пошуках відповіді й де саме потрапив у пастку. Можливо Дірас за цей час тільки добрався до нього і зараз розробляє план порятунку. Так хотілося зірватися і полетіти на пошуки батька, допомогти йому. Але я повинен залишатися тут, як ми домовилися.

Еріс теж не поспішала до кімнати. Вона провела поглядом своїх братів, які поспішили разом з Аїном та Майкі годувати та вигулювати собаку. Потім деякий час задумливо розглядала стійку з тренувальною зброєю. Після чого вирішила підійти до мене. Еріс присіла поруч і запитала:

- Сумуєш за батьком?

- Так, - не відриваючи погляду від хмар, відповів я.

- Я теж за своїм сумую, - зізналася Еріс.

І тут я стрепенувся, усвідомивши, про що ми говоримо, і озирнувся на всі боки.

- Ти чого? - злякалася дівчинка, а потім збагнула. - А, не хвилюйся, уже немає нікого, - вона махнула рукою в бік майданчика для тренувань. - Я пам'ятаю, що ваша спорідненість це страшна таємниця. - Еріс усміхнулася.

Я посміхнувся у відповідь і поцікавився:

- А як там Роні? Ти ж його відчуваєш?

Еріс кивнула.

- Він, як і раніше, десь там, далеко. І не наближається. І мама десь поруч із ним.

- Так, мій батько теж десь там... - я зітхнув. - Сподіваюся, вони разом і скоро з усім впораються і повернуться до нас.

- І я на це дуже сподіваюся. А ти теж можеш відчувати батька? - поцікавилася Еріс.

Я кивнув. Ми ще трохи посиділи мовчки, вдивляючись кудись у далечінь. Хотілося пронизати поглядом стіну, ліс, селища... побачити їх... ми злагоджено зітхнули. Еріс струснула головою, скидаючи тугу, і вирішила поцікавитися:

- До речі, якщо в нас випала хвилинка побути наодинці, то, можливо, розкажеш, чому ти не хочеш, щоб хтось знав, що Дірас твій батько?

- Просто не хочу, щоб стосунки з хлопцями якось змінилися, - коротко пояснив я.

- А чому ти думаєш, що вони зміняться?

- Не знаю, мені так здається, - я знизав плечима. - Щойно я потрапив сюди, у мене були конфлікти з деякими учнями. Вони називали мене "вискочкою", вважаючи, що Дірас якось по-особливому до мене ставитися. Може так воно й було, батько ще під час першої зустрічі щось запідозрив. І якраз у той час, коли я дізнався, хто мій батько, сталося так, що наші стосунки з хлопцями тільки-тільки налагодилися. Боюся це псувати.

- А я думаю, що все було б добре, - Еріс похитала головою. - Не знаю, розповідав тобі Дірас чи ні, але колись і мій батько, був таким самим звичайним учнем у гільдії найманців, що належала його батькові, моєму дідусеві Тарелу. Альфі, якому підкорялась велика зграя перевертнів. Проте абсолютно всі в гільдії знали, що Роні син Тарела, але відносилися до нього так, як і до решти учнів.

- Тут трохи інша ситуація, - не погодився я. - Про твого батька знали з самого початку. І наскільки я розумію, гільдія найманців існувала задовго до того, як Роні почав там навчатися. Там уже була своя стійка система навчання. А наша, школа молода, ми перші учні. Лорд Дірас, наш старший вчитель, досвідчений та сильний чаклун, перед яким кожен старається, мріючи заслужити його увагу і похвалу.

- Гаразд, ти мене переконав. Зрештою це твоя справа. - Уважно вислухавши мене, погодилася дівчинка. - А знаєш, це ж завдяки Роні, у вас з'явилася школа.

- Так? І як так вийшло?

- Коли наші батьки почали дружити, - почала розповідати Еріс, бовтаючи ногами, - то Роні доволі багато розповідав Дірасу про свою гільдію найманців. Як усе влаштовано. Скільки корисних знань отримують юні перевертні. Скільки поколінь професіоналів уже випущено. І в Діраса тоді виникла ідея створити свою школу, де він зможе навчати юних магів. Бачу, у нього все вийшло.

- Чудово! За можливості, обов'язково подякую твоєму батькові, - я посміхнувся.

Закінчивши розмову, ми вирішили йти по кімнатах грітися. Тим паче що сьогодні на мене знову чекав додатковий урок із Міріон. Діти Роні туди вже не пішли, а залишилися в нашій спальні разом із магами.