Глава 54.

Бігти лісом у вигляді дракона, безсумнівно, було швидше, ніж їхати верхи на коні, але набагато повільніше, ніж летіти. На додачу вкрай незручно. Упряж, яку Санті й Дірас накрутили з різних ременів і мотузок, заважала, натирала, чіплялася за луску і крила, які я іноді відкривав, для рівноваги на поворотах. Голоблі іноді били мене по боках. Але найбільше страждав хвіст, який частенько потрапляв під колеса. У підсумку, довелося зупинитися. Старанно створюючи слова, я пояснив дітям, у чому справа і що збираюся зробити. Потім, кількома ривками лап, проколупав у дошках передньої стінки воза виїмку. Еріс знову закріпила на мені потрібні ремінці, а я тим часом влаштував свій хвіст у возі. Близнюки пищали від захвату, отримавши можливість вдосталь помацати мій хвіст, посмикати за нього і поколупати лусочки. Спасибі Еріс, вона їх приструнила.

Ми продовжили шлях. Хвіст перестав плутатися, але з'явилася інша проблема - без допомоги цієї важливої кінцівки, я втратив можливість контролювати рівновагу. Що ж, доведеться постаратися менше повертати та трохи скинути швидкість. Батько мав рацію, у сніжну ніч дорога була порожня і можна було мчати, не побоюючись когось зустріти. Але, пам'ятаючи настанови, я дуже уважно вслухався в навколишні звуки й вдивлявся вдалину.

Я добре відчував напрямок, але ось дорогу знав погано, адже раніше до замку я підходив на кораблі або прилітав на своїх крилах майже до самого Вейка. Мабуть, я звернув кудись не туди, тому що дорога стала поганою, місцями заросла, нею явно давно не користувалися. У підсумку ми вперлися в річку. З води стирчали уламки старого дерев'яного мосту. Найімовірніше, це річка В'юнка, а за нею вже має бути Вейк.

Я задумливо почухав ніс, кінчиком хвоста. Що ж робити далі? Повертатися назад і шукати дорогу до хорошого мосту? Ні, це не підходить. Скоро світанок, почнуть прокидатися люди, тож нам доведеться йти пішки, через усе місто. Звісно, можна буде зайти в "Хвіст дракона", поїсти, відпочити трохи. Можливо найняти коней... І це теж не підходить. Я погано пам'ятаю, кого минулого разу брав батько, на додачу тварини можуть злякатися маленьких перевертнів.

Поки я розмірковував, у возі заворочалися діти. У дорозі вони якось примудрилися заснути, збившись в один клубочок, на дні воза.

- Ми вже приїхали? - сонно запитала Еріс, виглянувши з-під батьківського плаща.

- Ні, - я створив відповідь, хитаючи головою. - Я збився зі шляху. Еріс, розпряжи мене, будь ласка. Мені треба озирнутися.

Поки дівчинка звільняла мене від упряжі, прокинулися її брати. Звісно, тут же завалили нас запитаннями: чому ми стоїмо, де ми і як далеко ще їхати до замку? Я коротко відповів на перші два, а ось щоб дізнатися, скільки ще до замку, і взагалі, як найкраще туди потрапити, мені треба озирнутися, а вони нехай поки побудуть тут.

- Як ти так дивно розмовляєш? - поцікавився один із близнюків, здається Сай. Хоча, чесно зізнатися, я їх занадто мало знав, щоб розрізняти.

- Так, як? - другий хлопчик із жвавим інтересом витріщив на мене очі, та й Еріс явно була зацікавлена розмовою. - Рот не ворушиться, а звук іде.

- Це магія звуку, - коротко відповів я. - Ніколи вдаватися в подробиці. Чекайте тут. І, будь ласка, тихо.

Діти дружно закивали. Еріс повернулася до братів у віз і разом із ними щільно закуталася в плащ.

Я задоволено фиркнув і відійшов трохи вбік, щоб діти не завадили мені зосередитися. Без ременів, я відчував неймовірну радість від свободи пересування, навіть від простої ходьби по землі. Уявляю, скільки захоплення буде в душі, якщо я полечу.

"Так, поки не до цього, "- сам себе відсмикнув я, для початку треба б розвідати обставу. Може вже хтось із людей блукає лісом, а може і злі перевертні. Я прислухався, навколо було тихо. Точніше я чув, як лісові хижаки то там, то тут хрустять лапами по снігу, вишукуючи здобич. Шелестять крилами нічні птахи. Я згадав, що коли шукав Елана в лісі, то теж не чув нічого особливого, адже нападники були вовками, тобто звичайними мешканцями лісу.

Я ліг на землю, поклавши голову на передні лапи. Прикрив очі. Закликав магію землі та немов злився з ґрунтом, що був піді мною, став дивним деревом, запускаючи своє коріння глибоко вниз і розсіюючи його в сторони. Безліч дрібних створінь зачаїлися у своїх нірках під землею, не бажаючи показувати ніс на снігову поверхню. Згорнувшись клубочком, у своєму лігві гріється пара вовків, але вони досить далеко. Лисичка легко ступає по снігу, уважно вслухаючись у шелестіння під землею. Гуляє невелике сімейство кабанів. Олені, зайці, білки... Начебто, все гаразд. Сторонніх людей і підозрілих вовків, я знайти не зміг.

Після цього я розкрив крила, відштовхнувся від землі й піднявся над лісом. Одразу ж побачив замок, він був зовсім не далеко. Варто лише перебратися через річку і трохи пройтися. У моїй голові з'явився остаточний план дій. Я приземлився і повернувся до маленьких перевертнів.

- Замок зовсім близько, за річкою. Тож кидайте воза, - велів я їм, - і забирайтеся до мене на спину.

- А ти нас усіх піднімеш? - здивувалася Еріс. - Мама ж казала, що в тебе не вистачить сил на політ з усіма нами.

- Так то від вашого будинку до мого, а це просто перелетіти через річку і ще трохи над лісом, - пояснив я. - Мені ще магія допоможе.

Еріс допомогла влаштуватися братам, накинула на них батьківський плащ, для надійності зав'язавши рукави на шиї у хлопчиків. Забрала з воза невелику сумку з речами та залізла сама, позаду всіх.

- Тримайтеся міцно за мене та один за одного, - скомандував я.

 Я відштовхнувся лапами від землі, водночас закликаючи вітер, який наповнив мої крила і допоміг піднятися разом із важкою ношею. Коли підйом закінчився і мене підхопив природний повітряний потік, я впевнився, що всі на місці, ніхто падати не збирається. Очі дітей були сповнені захоплення, упереміш зі страхом. Один із близнюків міцно обіймав мене за шию, добре, щільна луска не давала йому мене задушити, брат і сестра вже трималися за нього.