Глава 46.

Я мчав уперед, граючи наввипередки з вітром. Нікому було мене зупинити та незабаром я поплатився за свою дурість. Сили покинули тіло на середині шляху. М'язи на крилах почали нити, а один раз плече скрутило різким болем так, що я почав падати. На допомогу прийшла магія. Я закликав повітря, яке наповнило мої стомлені крила, і я, немов листочок, почав ковзати по темному небу.

З першими світанковими променями я розгледів вдалині рідне село. Тепле світло торкнулося башти сільради, а від неї почало потихеньку розповзатися, покриваючи все в окрузі сонячним золотом. Стало видно пічний дим над заїжджим двором - старий Гай і його сім'я почали готуватися до зустрічі ранніх гостей. Я пробігся поглядом звивистою доріжкою і побачив свій рідний дім. Серце здригнулося, затріпотіло радісно й бентежно. Я потихеньку опустився на той самий пагорб, де любив зустрічати світанки. Повернув собі людську форму і присів на пожовклу траву, схрестивши ноги. Здавалося, що з того дня, коли я тут сидів востаннє, мріючи про подарунки на день народження, минула ціла вічність, а насправді - одне літо і шматочок осені.

Але ж подарунок я все ж отримав, та ще й який - абсолютно нове життя! У старе повертатися не хотілося, лише трохи торкнутися, дізнатися, чи все в моїх рідних гаразд, і повернутися назад... додому?

Я здригнувся від останньої думки. Невже замок, який спочатку був для мене кліткою, тепер я можу назвати домом?

Можу.

Адже там мене теж чекають і люблять.

Не без зусиль, але мені все ж вдалося знайти поляну з пізніми польовими квітами. Зібрав два букетики та потихеньку манівцями пішов до будинку, не хотілося, щоб мене хтось помітив, особливо пильні бабусі-пліткарки. За цей час сонце встигло повністю піднятися над обрієм, отже, мама мала прокинутися і почати займатися господарством. Тільки ось із Тірелом проблема - робота в полі вже закінчена, урожай зібрано і він теж буде зайнятий домашніми справами.

Я підійшов до рідного дому з боку саду. Переліз через дерев'яний паркан і присів біля найближчого дерева. Підходити було ризиковано, листя майже все облетіло і мене практично нічого не приховувало від уважних очей. А ось углиб саду навряд чи хто піде, адже врожай фруктів уже встигли зібрати. Я сперся спиною на шорсткий стовбур яблуні, прикрив очі та знову звернувся до допомоги магії вітру. Злився з ним свідомістю і полетів до будинку.

Мама неголосно наспівувала пісеньку і розтоплювала піч. Кеті сиділа поряд, просто на підлозі, однією ручкою сонно терла оченята, прокидаючись, а іншою щось креслила вугіллячком по мостинах. Вітерець залетів у розкриту топку і допоміг розпалити вогонь. Потім нагрітий повітряний вихрик, ласкаво потріпав волосся дівчинки. Метнувся далі, вилітаючи на подвір'я. Там, закотивши рукава сорочки, трудився Тірел, заготовляючи дрова на зиму. Марті уважно стежив за батьком і спритно скидав розрубані деревинки з пенька, щоб можна було поставити нове поліно. Вітерець забрався під сорочку хлопчика, змусивши того посміхнутися від лоскоту, потім підхопив кілька листочків із землі й закружляв їх у хороводі. Марті відірвався від роботи, спробував спіймати один із пустотливих листочків. Але вітерець був швидшим за хлопчика, ухилився і погнав свій хоровод у сад.

- Ти куди? - суворо запитав Тірел, коли хлопчик погнався за листочками.

- Хочу зловити, - відповів Марті.

- Спочатку допоможи мені, потім сніданок, а вже після цього лови що хочеш.

Марті засмучено зітхнув, але перечити батькові не став. Я перервав зв'язок із вітерцем. Нічого не поробиш, мені теж доведеться чекати. Я відшукав кілька яблук, що дивом збереглися на самих верхніх гілках. Вони були перестиглі, але все одно смачні. Перекусивши, я знову сів біля дерева, вирішивши трохи подрімати, аби скоротити час очікування, заодно відновити витрачені сили.

Прокинувся я від того, що хтось обережно торкнувся мене за плече. Я стрепенувся, готуючись відскочити від можливої загрози та подумки лаючи себе за те, що дозволив собі розслабитися і занадто міцно заснути. На моє щастя це був лише мій молодший брат. Він не зрадив своїм звичкам, отримавши вільний час для ігор, одразу ж помчав у сад, і тепер, виявивши мене під деревом, витріщався своїми великими карими очима, в яких застигло здивування, а ось губи поступово розходяться в радісній усмішці.

- Привіт, Марті, - привітався я, як зазвичай, куйовдячи його волосся.

- Привіт, - усе ще розгублено пробурмотів він. - А ти що, не йшов і весь час тут жив?

- Ні, - усміхнувся я. - Йшов, ось прийшов у гості.

- Ух ти! - вигукнув Марті, і я тут же попросив його поводитися тихо. - Чому? - уже пошепки запитав він, так само як і я, насторожено поглядаючи в бік будинку.

-Тому, що це таємниця, - тихо відповів я.

- А це що таке?

- Це те, що ніхто не має знати, що я тут був. Крім мами. Ти її покличеш? Тільки тихенько, пам'ятай, інші не повинні знати.

- Ух ти, - слухняний брат продовжував шепотіти, його вочевидь бавила така нова й цікава гра. - Покличу. Почекай тут. - Копіюючи серйозну манеру дорослих, він вказав пальцем на дерево і тут же помчав до будинку.

Недовге очікування далося мені з великими труднощами. Я встиг порвати з десяток пожовклих листочків і поламати п'ять гілочок, що валялися неподалік. Схаменувся, згадуючи про забуті квіткові букетики, і підняв їх із землі. Потім, як на уроці самоконтролю взявся рахувати до ста. На сорока двох збився, бо почув далекі кроки матері та швидкий тупіт ніжок сестрички й братика.

- Чекайте мене вдома, - суворо сказала їм мама.

Почулися невпевнені відмовки, але вони не подіяли. Кроки чулися все ближче й ближче, а я все сидів, немов заморожений, притулившись до дерева, спиною до будинку.

- Сарід? - зовсім поруч пролунав тихий жіночий голос.

Я виповз із-за свого сумнівного укриття, сором'язливо опустивши голову, підійшов до мами. Вона тут же міцно обійняла мене, потім різко відсторонила і дала потиличник. Я мовчки стерпів заслужене покарання, після якого мене знову обійняли та стали мочити маківку солоними сльозами.