Глава 44.

Урок закінчився, Дірас потихеньку пройшовся вздовж ряду, надягаючи хлопцям браслети, потім відпустив вечеряти та відпочивати. Серед учнів останніми залишилися тільки я і Малий.

- Сар, - звернувся до мене Дірас, надягаючи браслети, - я на тебе чекаю в кабінеті одразу після вечері. Не затримуйся.

Я ствердно кивнув у відповідь, косячись на Тайлора. Той зло стиснув зуби, так, що явно проступили щелепні м'язи.

- А що, додаткового уроку не буде? - засмучено уточнив Малий.

- Вибач Аїн, але ні, - відповів Дірас, одягнув хлопчикові браслети й ласкаво погладив його по кучериках. - Є дуже важливі справи.

- Ех, - Малий не став приховувати свого засмучення. - Тоді, до побачення.

- До побачення, - усміхнувся Дірас.

Я поспішив сховатися в замку, Малий помчав за мною, подумки засипаючи мене запитаннями:

- А про що ви будете говорити? Що за справи? А Тайлор теж буде з вами? А може він тебе знову на завдання відправить?

- Не знаю. І це відповідь на всі твої запитання.

- Ну, ти ж мені потім усе розповіси?

- Обов'язково.

Вечерю я поглинав так само швидко, як в обід їв Малий із Майконом, поспішаючи до свого цуценяти.

- Ти що, теж захворів на собакоманію? - пожартував наді мною Чейз.

Я мотнув головою, непомітно смикнув за рукав Малого, щоб той не проговорився, дожував і відповів, що просто голодний. Далі я їв уже більш обережно, а то ще подавлюся і вже не доведеться нікуди поспішати.

Скляний фенікс дружньо махнув мені крилом з віконного вітража. Я посміхнувся своїй фантазії, усвідомлюючи, що я справді тут уже не чужий, не новачок і не гість, тут я свій, я друг. Привітавшись із батьком Тари, я увійшов до кабінету. Там мені посміхнувся ще один друг - створений мною дракон. Тепер зрозуміло, чому він так сподобався Дірасу. Батько стояв біля вікна, задумливо дивлячись кудись у далечінь, при моїй появі він одразу ж повернувся і притулився до підвіконня.

- Сідай, - запропонував він, киваючи на чорне крісло з високою спинкою, яке якраз було розгорнуте в бік вікна.

Я не одразу повірив у те, що батько пропонує сісти на своє крісло, мені здавалося це місце надто почесне, на кшталт королівського трону. Я трохи забарився. Подивився на інші два крісла, вони стояли набагато далі й були повернуті до столу. Якщо я сяду в одне з них, то мені буде незручно дивитися на співрозмовника. Відкинувши всілякі дурниці про значущість крісла лорда Діраса, я прийняв пропозицію, одразу ж потонувши в м'якій оббивці.

- Мабуть, почну відразу зі справи, - продовжив розмову Дірас.

Я кивнув і подався вперед, готовий уважно слухати.

- Я не став обговорювати з тобою напад, там уже все ясно. Але саме те, що трапилося, мене дуже стурбувало. Ти взагалі розумієш, для чого я збираю магів, для чого вчу і найголовніше, навіщо посилаю на завдання?

Я задумливо почухав ніс, налаштовуючись на відповідь.

- Про магів і навчання, так, розумію. Щоб ми були в безпеці, ну і зберегти магічну майстерність.

- Правильно, - Дірас кивнув.

- А ось завдання, напевно, для того, щоб покращувати та застосовувати знання в житті.

- Ну, майже, - Дірас усміхнувся. - Є ще одна причина - обережна підготовка до повернення магам колишньої свободи та скасування переслідування. На завданнях, ви здобуваєте необхідні для цього речі й знання. Ваша остання мета, Емар, одна з небагатьох вагомих фігур, які дуже заважають моїм планам. А те, що стежачи за ним, ви напоролися на перевертнів, ще більше погіршує справу. Якщо чесно, я не розумію їхнього вчинку, адже вони за своєю природою теж магічні істоти, яких переслідують нарівні з магами. До всього цього божевілля, перевертні спокійно жили зграями, створюючи власні гільдії найманців, послугами яких охоче користувалися. І тут такий поворот. - Він зітхнув, закінчуючи своє пояснення.

- І що ж нам робити? - запитав я, водночас показуючи свою готовність активно брати участь у планах батька.

- Для початку, я хочу поговорити зі знайомим перевертнем. Складеш компанію?

- Звичайно! - не приховуючи радості, тут же відгукнувся я. Але потім уточнив: - А цьому перевертню можна довіряти?

- Ось і перевіримо, - Дірас усміхнувся.

- А коли їдемо?

- Не їдемо, а летимо, просто зараз.

- Летимо! - я схопився з крісла, радісні емоції розпирали мене зсередини. Дірас тільки посміхався. Але тут я згадав про одну людину, яка до моєї появи була постійним супутником мого батька і всі важливі справи вирішувала разом із ним. Охолодивши радість, що охопила мене, я уточнив: - А Тайлор? Він теж із нами.

Дірас заперечно похитав головою.

- Він не вміє літати, а ми змушені діяти швидко. Якщо я повезу його на собі, це нас сповільнить. Тим паче хтось має залишитися наглядати за замком. Звичайно, я розраховую впоратися за одну ніч, але хто знає, як усе складеться. Тим більше що останні події загрожують небезпечними змінами. Не хвилюйся, Тайлор усе знає і розуміє. За запізнення до відбою сварити не буде, - чоловік усміхнувся.

- Це добре, - я посміхнувся у відповідь. - У мене є час забігти за курткою?

- Біжи. Я тебе чекаю на вежі.

Я кинувся до дверей, але біля порога пригальмував.

- Я тут подумав, а що ж сказати іншим? Адже таке дивне зникнення вночі викличе купу запитань.

- Так, одна брехня тягне за собою іншу. Може, варто відкрити їм правду?

Я опустив очі й похитав головою.

- Гаразд, - зітхнув Дірас. - Тоді скажи пів правди - я їду з'ясовувати деталі нападу і беру з собою свідка, щоб нічого не проґавити, а що як ти згадаєш щось важливе під час справи.

Я вдячно посміхнувся батькові та вискочив у коридор. Звісно, коли я увійшов до кімнати, у мою голову одразу ж заскочило беззвучне запитання від Малого:

- Ну, про що ви говорили?

Ця атака думкою ошелешила мене так, що я мимоволі втягнув голову в плечі, одразу забув, куди йшов, і, спіткнувшись об чийсь черевик, гепнувся на підлогу. Благо, встигнувши вдало підставити руки. Сам Малий сидів біля вікна, а навколо нього крутилося цуценя і чомусь скиглило. Але від моєї різкої появи та наведеного шуму, Рей взвизгнув і помчав під ліжко, залишаючи після себе мокрий слід.