Глава 39.

З безпам'ятства я виривався короткими ривками, з кожним разом усе сильніше й сильніше чіпляючись за реальність. Уперше я чув лише голос, низький і приємний, він заспокоював, обволікаючи душу теплом.

- Спокійно, - говорив він, - я поруч. Я допоможу.

Я відчував, як у моє розтерзане тіло потекла магічна сила. Вона зняла біль, можливо, допомогла затягнутися деяким ранам. Я полегшено зітхнув і став провалюватися в безпам'ятство.

- Ні-ні, - м'яко попросив голос, - не засинай, почекай. Перетворися на людину, інакше я тебе не донесу.

Я насилу збагнув, що від мене хочуть. Зі ще більшими зусиллями змусив своє тіло перетворитися й одразу після цього відключився, втративши останні крупиці сил, що тримали мене в реальності.   

Потім, крізь каламутну пелену, я бачив, що кудись лечу - над головою плескали крила, а внизу пробігала земля, прихована туманною завісою дощу. Можливо, це були видіння породжені гарячкою, оскільки в такому стані я точно не зміг би кудись полетіти...

Усе та ж противна пелена перед очима не давала мені чітко побачити картинку. Чиїсь ноги топталися біля самого носа. Згори лунали занепокоєні голоси, а збоку здивовані вигуки та нерозбірливі репліки.

- Швидко всі повернулися в кімнату! - прикрикнув хтось зверху. - Торене, забери Аїна. Майкі, підемо зі мною, допоможеш.

Аїн! Я захотів піднятися, побачити його, але мене одразу поклали та заспокійливо зашепотіли у вухо...

Настав довгоочікуваний спокій і затишок. Мені було тепло і добре. Майже нічого не боліло, тільки нили м'язи, немов після важкого тренування. Навколо пахло травами. На обличчя світило тепле сонце, що й стало причиною мого пробудження, цього разу потихеньку, сонно перевертаючись і утикаючись носом у м'яку подушку. Перед очима більше не було дратівливої каламутної завіси, все бачилося чітко і ясно, щоправда, я не відразу зрозумів, що дивлюся на стіну. Звичайну цегляну стіну, ретельно пофарбовану білилами.

Я взагалі де? Ця думка змусила мене повернутися на інший бік і озирнутися. Простора світла кімната, по обидва боки біля стін стояло по два ліжка, застелені білими простирадлами, біля кожного - невелика дерев'яна тумбочка з шухлядами. Біля мого ліжка тумбочка була заставлена різними баночками та глечиками, саме від них так приємно пахло лікувальними травами. Погляд виділив серед усього розмаїття глечик із водою та порожню склянку. Я обережно піднявся і сів на ліжку, звісивши босі ноги в мішкуватих білих штанях. На мені ще була така сама сорочка, теж трохи не за розміром, тож рукави, які заважали, я одразу ж закотив по лікоть. Потім налив води з глечика і з насолодою напився. Тільки потім я з подивом зрозумів, що на мені немає браслетів! Якщо вірити спогадам, нехай неясним і трохи маячним, то я все-таки в замку, найімовірніше, в лікарні, про яку я раніше тільки чув, але ніколи в неї не потрапляв. Бажаючи остаточно переконатися у своїх здогадах, я обережно, тримаючись за столик і ліжко, щоб утриматися на слабких ногах, підійшов до вікна і побачив за ним знайомий двір із тренувальним майданчиком. Зараз він був порожній. То чому ж Дірас не одягнув на мене браслети? Адже вони не завадили б моєму самолікуванню. Можливо, він про це не здогадувався і не став ризикувати. Прийшовши до такого рішення, я заспокоївся. Після чого, також потихеньку дійшов до виходу з лікарні, прослизнув у коридор і відшукав заповітну кімнатку, до якої хотілося від самого пробудження. Задоволений життям, я повернувся в білу кімнату, сів на ліжко і налив собі ще води.

Коли я, вже не поспішаючи, допивав третю склянку, до кімнати увійшла дівчина. На вигляд, явно старша за мене, але ось на скільки, зрозуміти було складно. Зізнаюся чесно, мені завжди насилу вдавалося визначити точний вік у жінок, вони дуже вміло, за допомогою різних хитрощів примудрялися виглядати набагато молодше, ніж вони є насправді. Ось Голка, наприклад, виглядала, ну максимум на років шістнадцять, насправді їй було вже двадцять. Цю таємницю мені відкрив Малий і суворо заборонив комусь ще її розкривати.

Ось і цій дівчині можна було дати не більш як двадцять п'ять, хоча насправді могло виявитися, що їй уже давно за тридцять. У неї було дуже гарне густе золотисте густе волосся, заплетене в косу, яке блищало на сонці, немов дозрілий колосок пшениці. Усміхнене кругле обличчя, з ямочками на щоках і добрі волошкові очі, якими вона уважно оглянула мене і посміхнулася ще більше.

- Рада бачити тебе в бадьорому стані.

- Дякую, - відгукнувся я, чомусь відчуваючи, як заливаюся рум'янцем.

- Моє ім'я Тара, будемо знайомі.

Я тільки кивнув і став допивати воду зі склянки, не знаючи, що відповісти. Представлятися у відповідь було нерозумно, вона явно знала, як мене звати. Розсипатися в подяках за лікування і догляд, я чомусь посоромився, подякую потім, коли йтиму. На щастя, Тара не чекала відповіді, лише посміхнулася і підійшла до тумбочки, беручись змішувати якісь настоянки. Я крадькома спостерігав за нею і тут відчув у ній магічну силу. Це мене настільки здивувало, що я відразу ж випалив запитання:

- Ви маг?

- Цілитель, якщо бути точним, - ласкаво поправила дівчина, не відриваючись від своєї справи. - А чому тебе це так дивує? Чи ти, як і багато інших, думав, що магами можуть бути тільки чоловіки?

- Ні, - зніяковіло пробурмотів я, караючи себе за нестриманість. - Я знаю, що магічний дар передається обом статям. Просто, у вас є здібності, чому ж ви з нами не тренуєтеся?

Вона посміхнулася, засипала останню щіпку якоїсь трави в глиняний горщик, накрила його кришкою, обхопила долонями й лише тоді повернулася до мене.

- Повторюся - тому, що я цілитель. Занадто вузька спеціалізація. Та й нема чому мені більше вчитися, Дірас навчив мене всього, що міг.

Я відчув, що вона використовує магію. Придивився уважніше і розпізнав, що від її долонь іде тепло, яке гріє вміст горщика. Близько хвилини ми мовчали - Тара готувала відвар, а я спостерігав за нею. Потім, усе ж таки наважився на запитання: