Глава 37.

Годинник на вежі пробив десять разів, повільно витягуючи мене зі сну, до цього я спав занадто міцно, щоб їх чути. Трохи поніжившись у ліжку, я вмився, попив води та спустився вниз. Не дивлячись на пізній час у таверні, при заїжджому дворі було доволі багато людей. На спеціальній сцені виступали музиканти. Розносниці метушилися залом, виконуючи замовлення відвідувачів, які веселилися і відпочивали у своїх галасливих компаніях.

Я зумів відшукати вільний столик. Тільки ось розносницю довелося чекати набагато довше, ніж хотілося. Поки я з розпачем проводжав поглядом чергову дівчину, що пробігла повз  в білому фартусі, в таверну увійшов Рін. Втомлено мружачи очі, у світлому приміщенні, він все ж зумів помітити мене і побрів до столика.

- Добрий вечір, - привітався Рін, окидаючи поглядом мій порожній стіл.

- Добрий, але голодний.

- Ну, а чого ти хотів у такий час? - усміхнувся Рін. - Хочеш поради? - я кивнув. - Коли, нарешті, до тебе підійдуть, обережно підкинь розносниці в кишеню фартуха кілька монет за швидкість виконання замовлення, щоб не померти від голоду в очікуванні.   

- Дякую! - захоплено відгукнувся я.

- Будь ласка. А як твої інші справи?

- Непогано, але мало вдалося дізнатися. 

- Так, мені теж. Як і очікувалося у нашого графа були гості, - Рін посунув стілець ближче до мене і почав неголосно розповідати, так щоб в навколишньому шумі його міг чути лише я: - Шість осіб. Двоє похилих чоловіків, інші молодші, мені здалося, що це охорона. Вели вони себе відповідно: з карет вийшли першими, весь час озиралися, прислуховувались до того, що відбувається навколо, та постійно знаходилися поруч, прикриваючи старців з усіх боків. На жаль, я не зміг дізнатися, що вони там робили та про що говорили. Бачив тільки, що троє з вечірніх гостей покинули замок близько дев'ятої вечора, один старець, та два охоронці. Інші залишилися і, може, Елану посміхнеться удача і йому вдасться щось підслухати. 

- Сподіваюсь. Я підкинув йому ідею щодо стеження. Коли я був на своїй зміні, мені вдалося зачарувати вітер та за допомогою нього потрапити у будинок. Звісно, це не дуже надійна штука, та і не побачив я нічого важливого, але хоч щось. Елану не складе великих труднощів запустити того ж самого големчика. А ти, можливо, зміг би якось слідкувати через воду. 

- Для вас ідея непогана, - відповів Рін, - а ось, я на жаль, з водою так не вмію. Навіть не уявляю, як зачарувати її на відстані, та ще щоб щось чути або бачити.

- Шкода. Значить будемо думати ще.

- Угу, - втомлено відгукнувся Рін. - Гаразд, піду я спати. Удачі тобі з вечерею.

- Дякую.

Через кілька хвилин після того, як Рін пішов, мені посміхнулася удача у вигляді кирпатої дівчини з яскравими веснянками по всьому обличчю. Я озвучив їй своє замовлення і підкинув їй кілька монеток. Розносниця ще ширше усміхнулася, демонструючи милі ямочки на щоках, і побігла на кухню. На цьому дія "чарівних" монеток не закінчилася - не встигла дограти друга мелодія, зіграна музикантами, як мені принесли гарячу юшку із запашними булочками. Я настільки зголоднів, що проковтнув їжу, навіть не помітивши. Схаменувся тільки тоді, коли бездумно облизував ложку. До мене тут же підскочила дівчина з веснянками й поцікавилася, чи не бажаю ще чогось. Я ввічливо відмовив, розплатився за вечерю і вийшов у двір.

Тут було тихо, лише прохолодний вітерець хуліганив, закидаючи сухе листя на прибраний двір. Застібнувши куртку, я поспішив покинути добре освітлений і досить жвавий район міста. За ті кілька місяців, що я прожив у Піреті, я встиг не тільки добре вивчити його, а й відзначити для себе кілька зручних хованок для перетворення. Найближча з них була на набережній, у найдальшому і найзанедбанішому складі.

Я так давно чекав можливості політати, що насилу стримував себе, щоб не обернутися цієї ж секунди. Усю бурю радісних емоцій, що зараз палкою грудкою переверталася в моїх грудях, я виплеснув у стрімкий біг, несучись невловним вихором через двори й вулички. Заскочив на склад, щільно причинивши за собою двері. Кілька разів глибоко зітхнув, заспокоюючи дихання, і уважно прислухався до навколишніх звуків. Було тихо, я нікого не бачив і не відчував у межах безпечної відстані. По старій драбинці забрався на невелике горище і тут обернувся драконом. Я відчував шалену насолоду, поки моє тіло перетворювалося, немов до цього я був закутаний у тісний кокон, а тепер скидав обридлі кайдани. З тихим шелестом за спиною розгорнулися шкірясті крила, наповнюючи м'язи цілющою кров'ю. Я вигнув спину, розминаючись. Почесав рогами шию. Піднявся на лапи та потоптався на місці, злегка дряпаючи деревину під лапами. Раптом помітив каблучку, яка блиснула у неяскравому місячному світлі. Вона не змінилася і не зникла, як інший одяг, а зручно сиділа на лускатому пальці. Ось уже точно чарівна і незнімна каблучка. Я вивернув шию, намагаючись побачити, чи не висить на грудях чарівний амулет. Але ні, ця річ не була настільки хитромудрою і зникла разом з одягом.

Трохи лівіше від мене в стелі була велика дірка, яку я особисто проколупав у даху, що вже і так мав декілька дрібних отворів. Через неї лукаво заглядав місяць, підморгуючи зірочками, вабив і кликав до себе, але я намагався робити все гранично тихо та акуратно. Безшумною тінню ковзнув до стіни, чіпляючись пазурами за край діри, виліз на дах. Знову озирнувся, принюхався і прислухався. Остаточно переконався в безпеці та тільки потім дозволив собі злетіти.

Я підіймався все вище і вище, впиваючись свободою! Зупинився тільки тоді, коли почали втомлюватися крила. На додачу, стало настільки холодно, що не рятувало навіть тепло внутрішнього вогню. Я просто розправив крила і став плавно планувати вниз, пронизуючи рідкісні хмари, що збиралися над містом - вночі буде дощ. Ховаючись у вологому небесному тумані, я гасав у височині, шалено регочучи, а також граючи в лови з власним хвостом. 

Вдосталь налітавшись, я приземлився на острівець посеред річки Ріви, який уподобав, коли жив у столиці серед крадіїв. Та вирішив там провести решту часу до зміни. Хотілося трохи відпочити, але дуже не хотілося змінювати подобу, настільки я скучив за драконом. До цього острівця ледь-ледь доносився дзвін від вежі з годинником, але завдяки чутливому слуху я все ж, вловлював його, що допомогло мені слідкувати за часом. На жаль, години минали дуже швидко і треба було повертатися до міста. Я насилу змусив себе знову стати людиною. Не гаючи більше ні хвилини одразу попрямував на місце стеження.