Глава 35.

Нарешті настав момент, коли я був наданий самому собі. Елан залишився стежити, Рін вирушив у таверну відпочивати та чекати свого часу. У мене було вільних чотири години. Насамперед я засік час, глянувши на недалеку вежу з годинником, з якої щогодини долинав передзвін. Нещодавно дзвін сповістив про десяту годину ранку. Потім я непомітною тінню покинув район для багатих, бажаючи опинитися там, де менше варти й більше простих людей. Водночас потрапити туди, де будинки стоять близько один до одного, де крім земних доріг є ще й шлях по дахах. Мені необхідно було залишатися непомітним завжди та скрізь, адже я повинен був ховатися не тільки від Емара і його людей, а й від всюдисущих крадіїв, що було куди складніше. Щоправда, мало знайомий злодій мене навряд чи впізнає, тим паче в нинішньому одязі так і зовсім прийме за синочка якогось багатія і, можливо, навіть спробує поцупити гаманець. А ймовірність зустріти друзів була досить мала, але ризикувати не хотілося. На додачу, я просто шукав затишне місце, щоб спокійно подумати. За старою пам'яттю, ноги принесли мене до того будиночка, на горищі якого я колись хотів облаштувати собі житло. Піймавши потрібний момент, я видерся нерівною стіною будинку і вліз у кругле віконце.

  Тут, як і раніше, було порожньо, навіть залишилися деякі сліди мого перебування - кинуті старі постоли, які зовсім не годилися для міста, і я їх у перший же день змінив на крадені черевики, і порвана ковдра, на якій я кілька разів спав. Я вмостився в куточку і став думати, де може бути зараз Голка. Зазвичай, у такий ранній час вона ще спала, як і решта нічних мешканців міста. Однак нерідко траплялося й таке, що доводилося виходити на справу, тоді, коли основний люд активно сновигав містом. Я б міг спробувати удачу і пошукати її біля ринку або ж на центральній площі, але знову-таки залишався ризик небажаної зустрічі. Ні, порожнє хитання містом тут не годилося.

Я задумливо втупився у віконце. За ним росло високе дерево, що тягнуло довгі гілки до остиглого осіннього сонця. Жовтого листя майже не залишилося, а шкідливий вітерець уперто тріпав залишки, бажаючи позбавити дерево останніх прикрас. І тут у мене виникла ідея!

Вітер!

Цей проноза буває скрізь і напевно має знати, де зараз Голка. Я заплющив очі, зосереджуючись на стихії, зливаючись із нею, сплітаючи наші сили. Цього цікавого вміння, втім, як і багатьох інших особливих магічних штучок, навчив мене Дірас. На тому уроці, я шукав заховані ним предмети за допомогою землі або вітру. Стаючи єдиним зі стихією, я не міг бачити у звичному розумінні, але все відчував і усвідомлював те, що відбувається навколо.

Я злився з вітром, став тими прохолодними вихорами, які нишпорили зараз над містом. Проникали в усі щілини, не зачинені вікна та двері, заповзали під куртки й плащі, зривали з необережних перехожих капелюхи, підіймали в повітря саморобних паперових зміїв. Ми промчали вздовж причалу, марно покружлявши біля зв'язаних вітрил. Застрибали над хвилями, збиваючи білу піну. І тут у шелест вітру вплівся знайомий голос. Повітряний вихор підкорився моєму бажанню, пронісся над кам'янистим берегом, скуйовдив волосся дівчини, що вдивлялася в синю далечінь моря, щось там виглядаючи. Не знайшовши шуканого, вона сумно зітхнула й опустила очі. Зі спини підійшов молодий чоловік, з безліччю шрамів на смаглявому обличчі. Він ніжно обійняв дівчину за плечі та, намагаючись її втішити, вимовив:

- Мої люди нишпорять по всьому королівству і за його межами. Не вбивайся так, Голко, його знайдуть.

Дівчина ще раз зітхнула, окидаючи поглядом спокійне море. Розвернулася й уткнулась обличчям у куртку чоловіка. Він обійняв її та сильніше притиснув до себе.

- Дякую, Кейс, - сказала вона, хрипким і втомленим голосом. - Але я теж маю його шукати.

- А хто ж тоді чекатиме його тут? - запитав Кейс, ласкаво погладжуючи дівчину по волоссю.

- Ти.

- Я не відпущу тебе одну.

Вони застигли в обіймах одне одного. Вітер терпляче кружляв навколо них, куйовдячи волосся, іноді заповзаючи під одяг.

- Мені треба йти, - прошепотів чоловік, цілуючи дівчину у маківку, - пробач.

- Нічого, йди, - з розумінням відгукнулася Голка, знехотя відсторонюючись. - Я ще трохи погуляю і прийду.

Кейс ще раз поцілував її, тільки цього разу в губи та пішов. Я розірвав зв'язок із вітром, одразу відчувши, як у мене зарум'янилися щоки від збентеження. Я не знав, що між Голкою і Кейсом є стосунки, і зараз відчув себе якимось негідником, який підглядає в щілиночку, за закоханою парочкою. Але часу на докори сумління не було. Треба хапатися за момент, що підвернувся, і мчати до набережної, поки Голка гуляє одна.

Я біг щодуху, петляючи пустельними двориками. Вискочивши до причалу, вимушено зменшив хід. Міське життя вже щосили вирувало, наповнивши основні місця великою кількістю людей. Серце шалено калатало, хвилюючись і водночас бажаючи якнайшвидше заспокоїти бідну дівчину, в якої так нахабно вкрали улюбленого братика.

Голка встигла піти далеко від того місця, де я її знайшов. Я вже почав переживати, що не встиг, але продовжував сподіватися і йшов далі вздовж берега. Незабаром, все ж побачив дівчину, вона сиділа на сірому валуні, підперши підборіддя кулаками, і безперервно дивилася на море, напевно, вишукуючи в ньому корабель із драконячою головою на носі. Навколишній світ її мало цікавив, тому мого наближення вона не помітила.

- Голка! - обережно покликав я, зупиняючись трохи віддалік, щоб не налякати.

- А? - отямившись, дівчина закрутила головою, не одразу зрозумівши, хто її кличе.

Коли затуманені сумом зелені очі сфокусувалися на мені, Голка від несподіванки розкрила рота, але одразу сказати нічого не змогла. Вона довго розглядала мене, плескаючи віями. Я терпляче чекав, застигнувши немов статуя.

- Вітер? - запитала вона, не вірячи своїм очам.

Я кивнув. Голка радісно пискнула, зіскочила з каменю і підбігла до мене, одразу обійнявши.