Глава 29.

Як я і припускав, після того, як Аїн відверто зізнався, що нічого не вміє, Тайлор взявся вчити його з нуля. Пробігши кілька кіл і розім'явшись, ми взяли арбалети в руки та продовжили тренувати навички стрільби, а вчитель відвів убік новенького і став займатися з ним окремо. Я крадькома спостерігав за процесом.   

Тайлор почав з основ бою - правильна стійка, ухилення, падіння, виверти й перекиди. Маленький і верткий Аїн відмінно з цим справлявся і під кінець заняття примудрився вимотати вчителя, при цьому сам залишився доволі бадьорим і готовим продовжувати урок хоч до самого заходу сонця. Я ледве стримував задоволену посмішку, спостерігаючи, як Тайлор, втомлено переставляючи ноги, бреде в бік замку.

- Не втомився? - співчутливо поцікавився я в друга.

- Трошки, - він захихотів. - Вже менше ніж Тайлор.

- Я помітив. Звідки в тобі стільки витривалості?

Хитро примруживши очі, він відповів:

- Я сильніший, ніж здаюся, на перший погляд. А що ми тепер будемо робити?

- Підемо на вечерю.

- А потім?

- Додаткове заняття з Дірасом.

- Здорово!

Хлопчик схопив мене за рукав і квапливо потягнув у бік замку.

- Та не поспішай ти, - я спробував його заспокоїти. - Якщо ми навіть швидше поїмо, то все одно Дірас раніше не прийде.

- А раптом! Побачить, що ми його чекаємо, і прийде.

Я більше сперечатися не став і дозволив себе й далі тягнути в їдальню. Якщо й доведеться коротати очікування, то вже не на самоті.

За столом панувала звична балаканина, яку я слухав у пів вуха. Машинально працюючи ложкою, дивився у вікно, спостерігаючи за хмарами, що біжать по небу. Білі й кучеряві, немов зрізана шерсть баранчика, яку пустотливий вітер закинув у блакитну височінь. Раптово, я спіймав себе на тому, що в душу закрадається дивне почуття, а в голову лізуть думки про те, що я не так уже й радий тому, що Малий ходитиме разом зі мною на додаткові заняття з магії. Це був мій особливий час, коли я міг поговорити з Дірасом про що завгодно і мені не хотілося його ні з ким ділити, навіть із близьким другом, якому я так легко відкрив таємницю про вежу.

- Вітер, я вже давно поїв, а ти все колупаєшся. Давай швидше, - вирвав мене з роздумів нетерплячий голос Малого.

Зітхнувши, я доїв залишки каші й запив компотом. Увесь цей час Малий совався поруч на стільці, і щойно я відставив порожню склянку, він знову схопив мене за рукав і повів геть із їдальні. На сходах він раптово зупинився, та так різко, що я дивом не налетів на нього, і запитав:

- А куди йти-то?

- На тренувальний майданчик.

- Ага!

Мене продовжили тягнути вниз, а потім до самого майданчика.

- Ну і де він? - озираючись на всі боки, запитав хлопчик.

- Я ж казав, що все одно доведеться чекати. Підемо на лавочку присядемо.

- Ходімо.

Нарешті відчепившись від мого рукава, Малий підстрибом добіг до лавочки, вліз на неї з ногами, схрестивши їх перед собою. Дочекавшись, коли я сяду поруч, тут же почав ставити запитання:

- А що ми будемо робити на цьому занятті?

- Магію вивчати.

- А чому окремо?

-Тому, що ми новенькі.

- Але ми ж і з усіма вчитися будемо?

- Так.

- А що буде, якщо ми все вивчимо окремо, і більше нічого не залишиться для навчання з усіма?

- Не знаю, - я засміявся. - Малий, ти що хвилюєшся?

- Ага! Дуже! Помітно?

Я кивнув.

- Просто цей Дірас... - хлопчик задумливо закусив губу. - Він якийсь...

- Страшний?

- Ні. Незрозумілий. Ось Тайлор, із ним усе зрозуміло, він трохи шкідливий, гордий, але загалом добрий. А Дірас... не зрозуміло.

- Не хвилюйся, він теж хороший. Побачиш.

- Гаразд. Повірю на слово. Тільки все одно дивно. Розумієш, я от коли дивлюся на когось, то можу відчути, що від нього можна очікувати. Не ідеально, звісно, буває, що люди починають щось творити, самі не знаючи, що так можуть. Але так, у загальних рисах, розумію. А Дірас ніби закритий.

- Може, це тому, що Дірас досвідчений маг. Він же перша доросла людина з магічними здібностями, яку ти зустрів.

- Напевно. А про себе ти це як поясниш?

- У сенсі? - я подивився на хлопчика широко розкритими очима.

- Ну, ти теж досвідчений маг? - він засміявся. - Адже я тебе теж не бачу.

- Ні, я не... - зовсім розгубився я. - Тобто як так "не бачиш"? Чому?

- Не знаю. І про Діраса не знаю. По-моєму, тут справа не тільки в досвіді.

- А в чому ж?

- Так я ж кажу - не знаю! - Малий захихотів. - Як я тебе зацікавив.

- Звичайно. І ж не запитаєш ні в кого, так і сиди з черговою загадкою за плечима.

- А чому не можна в Діраса запитати?

- Можна. Тільки як ти йому це поясниш?

- Прям так і скажу, як і тобі.

- Ну, тоді запитай. Ось якраз уже й Дірас іде, - ніби, між іншим, додав я.

- Де? - Дрібний витягнув шию, витріщаючись.

- Там, - я махнув рукою в бік виходу із замку.

- А чому я його не чую?

- Не знаю.  - Я знизав плечима. - Тільки і я його не чую, а якось відчуваю.

- А як? Навчиш?

- Якби я знав як, то навчив би.

- А ти всіх відчувати вмієш, як і я з характерами?

- Ні, тільки його.

Після цих слів двері, що ведуть у двір, відчинилися, і з них вийшов об'єкт нашого обговорення. Він ішов неквапливо, дивлячись у небо і засунувши руки в кишені куртки. На мить мені здалося, що за його спиною розгортаються крила і він злітає в небо, забарвлене червоним світлом від сонця, що заходило за обрій. Я струснув головою, скидаючи оману.

- Добрий вечір, хлопчики, - привітався Дірас, підійшовши до нас. - Почнемо наш урок?

- Добрий вечір, - злагодженим дуетом відгукнулися ми та з готовністю підхопилися до лавочки.

- Для початку, я б хотів перевірити, чи зможе Аїн захиститися від магії, - знімаючи з нас браслети, пояснив Дірас. - А потім спробувати навчити його використовувати магію в людському тілі.