Глава 28.

На мій подив, під час обіду ми сиділи за столом, усе тим же складом, що й під час сніданку. Хоча, думалося, що хлопці поцікавляться, порозпитують Малого про все і повернуться на колишні місця. Але ні, Рін і Майкі звично схопили тарілки, і прямо попрямували за наш стіл, ніби тут завжди сиділи. Елан провів їх несхвальним поглядом, щось пробурмотів у вухо Чейзу, потім взявся поїдати картоплю з таким завзяттям, ніби перед ним була не беззахисна їжа, а його найлютіший ворог.

Аїна знову закидали запитаннями:

- А це не боляче? - поцікавився Майкі.

- А як ти змушуєш себе обернутися? - запитав Рін.

- А що ти відчуваєш, коли подумки говориш з іншими? - з незвичною цікавістю звернувся до хлопчика Торен.

- А ти тільки слова чуєш, чи всякі потаємні думки прочитати можеш? - з побоюванням уточнив Орсем.

Малий задоволено посміхався і спокійно почав відповідати на запитання, тим часом встигаючи обідати. Я теж слухав уважно.

- Мені не боляче, ні крапельки, - розповідав Аїн. - Навіть приємно. Ніби загортаєшся в теплу пухнасту ковдру. А як змушую? - він задумливо пожував шматочок м'яса, виловлений серед картоплі. - Не знаю, воно якось саме. Хочу просто стати вовком і стаю. Назад - так само. А розмовляти з іншими трохи лоскотно. - Хлопчик засміявся. - Правда, чужі слова в голові шелестять і від цього лоскотно.

Погляд Торена, та й усіх інших, казав що вони не до кінця зрозуміли слова Аїна, але, мабуть, по-іншому він не міг пояснити, тому просто вирішив перейти до наступної відповіді:

- Ну і крім слів, подумки посланих мені, я нічого дізнатися не можу. - Він зробив паузу, після якої, хитро примруживши очі, оглянув тих, хто сидів за столом, і додав: - Принаймні, поки що я цього не вмію. Тож бережіть свої таємниці! - він удавано зловісно захихикав.

- Ой, було б що приховувати, - усміхнувся Рін.

А ось скромнягу Сема помітно пересмикнуло. Ой, не дарма він поставив таке запитання, мабуть, хлопцеві є про що турбуватися.

Подальші посиденьки за столом супроводжувалася невимушеною, жартівливою балаканиною. Покінчивши з їжею, Рінол запропонував продовжити приємне спілкування в кімнаті. Мені дуже хотілося розпитати Малого про справи в гільдії, та й узагалі поговорити про своє, але я не знав, як чемно відірвати його від друзів, які так добре прийняли новенького. І раптом, на півдорозі до кімнати, Аїн зупинився і подивився на мене, після чого звернувся до решти:

- У кімнаті сидіти, добре, але я хочу подивитися замок. - Потім повернувся до мене: - Вітер, покажеш мені тут усе?

- Звичайно, - охоче відгукнувся я і тут же пішов до сходів, запрошуючи Малого піти за мною.

Щойно ми залишилися без зайвих вух, хлопчик поспішив пояснити:

- Насправді, - прошепотів він, турбуючись, що нас почують. - Я просто хотів поговорити з тобою. Я так скучив.

- Я теж, - усміхнувся я.

- Тоді, тут є затишне містечко, де ми змогли б спокійно поговорити?

- Є.

Ще вчора, я твердо був упевнений у тому, що вежа це тільки моє місце. Навіть думки не виникало розповісти про неї комусь, а зараз я спокійнісінько вів туди Малого. Він завзято пихтів, долаючи залізні сходинки гвинтових сходів. Наприкінці навіть зумів мене обігнати й першим штовхнув люк.

- Замкнено, - розчаровано сказав він.

Усередині все похололо. О ні! Невже хтось згадав, що люк відчинений і знову замкнув його?

- Ти впевнений? - прислухаючись до маленького вогника надії, уточнив я. - Може слабо штовхнув?

Аїн став зручніше, присів, так само як уперше робив це я, добре вперся долонями та натиснув. Він пихтів і старався, але шкідливий люк не піддався.  

- Давай разом, - сказав я, бажаючи остаточно переконатися.

Я подолав останні сходинки, став поруч із Малим і ми разом, на рахунок три, штовхнули люк. Він відчинився так легко і з оглушливим гуркотом упав на підлогу. А ми від несподіванки мало не вистрибнули з нього назовні.

- Але він не відчинявся! - здивовано кліпаючи очима, сказав Малий. - Я над тобою не жартував.

- Вірю... - задумливо чухаючи ніс, сказав я. - Інші хлопці теж казали, що він не відкривається.

- Що, правда?

- Угу.

- Так може?..

Натхнений якоюсь ідеєю, Малий попросив мене відійти та перш ніж я щось збагнув, закрив назад люк.

- Нумо! - він знову старанно спробував відкрити прохід і зазнав невдачі. - А тепер ти спробуй. - Змахуючи маленькі крапельки поту з чола, Аїн відійшов убік.

Я слухняно підійшов і зі звичною легкістю відчинив люк, цього разу притримуючи його за ручку, щоб той знову не вдарився об підлогу.

- Я так і думав! - радісно повідомив Малий.

- І що ти думав? - уточнив я, не бажаючи вірити в очевидне.

- Цей люк відчиняється тільки для тебе.

- З чого б це раптом?

- А ось цього не знаю. Може, піднімемося, нарешті.

- Ах так, звісно.

Малий був точно в такому ж захваті від вежі, як і я. Він раз у раз перебігав з одного боку на інший, а то й зовсім ходив по колу і постійно захоплювався видом, що відкрився. Коли він заспокоївся і намилувався, ми присіли на той бік, де біля підніжжя замку хлюпалося море. Я звично звісив ноги через край, а ось хлопчик зі страхом покосився на мене і здивувався сміливості. Він вважав за краще сісти трохи далі від краю, спершись спиною на один з опорних стовпів.

Деякий час ми мовчали, розглядаючи морську синяву і хмари, що біжать над нею. Я насолоджувався вітром і приємним солонуватим запахом і все думав, як почати розмову. Хотілося знати все, що сталося після мого зникнення, і водночас не хотілося змушувати Малого згадувати. Простіше просто намагатися не думати про дім, коли ти від нього так далеко і не можеш повернутися.

- Так ось значить як ти жив, усі ці два тижні, - якось навіть трохи із заздрістю сказав Малий, глибоко зітхнувши. - А я справді думав, що тебе з'їв дракон.

- А що думали інші? - обережно запитав я, чіпляючись за тему.