Глава 19.

Елан і Рінол повернувся із завдання через чотири дні. Хвалилися, як серед ночі пробиралися в бібліотеку, що належить його величності Пірету четвертому, щоб викрасти звідти якісь важливі документи. Я слухав, бажаючи більше дізнатися про завдання і що на них роблять, водночас заглушаючи заздрість. Вони побували в столиці, а там залишилися мої друзі. Не так багато часу минуло з моменту мого від'їзду, але я дуже сильно за ними сумував. Не раз розмірковуючи перед сном про те, як там у них справи.

Після свого повернення, рудий і хитрий Елан зі своєю компанією продовжив влаштовувати мені дрібні капості. На щастя, мені вдавалося вчасно їх припиняти. А одного разу, завдяки черговій підлаштованій капості, я дізнався про себе цікавий факт.

Закінчивши чергове бойове тренування, я, як завжди, вирушив митися. Тільки дорогою трохи затримався з Тореном і Семом, захоплено обговорюючи з ними останній вивчений урок. Тіло моє вже не так сильно страждало від м'язового болю, оскільки встигло трохи зміцніти, але все одно розслаблення в теплій воді залишалося для мене вищим блаженством. Я розтягнувся в дерев'яній балії, блаженно відкидаючи голову. І тут помітив округлі від подиву очі Чейза, відкритий рот Елана, Рінола, що швидко кліпав, і підняту ногу маленького Майкона, який застиг на півкроку до свого рушника. Торен і Сем теж помітили недобре, перестали митися й уважно дивилися в мій бік.

- Монстра побачили? - не витримав я і порушив тишу, що раптово настала.

Рінол і Чейз заперечно замотали головами. Майкон похитнувся, смішно замахав руками, але встояв, вчепившись за вішалку з рушниками. Елан же підібрав відвислу щелепу й обережно запитав:

- Не гаряче?

Тільки зараз, прислухавшись до своїх відчуттів, я зрозумів, що вода сьогодні набагато гарячіша, ніж зазвичай. Але вона мене зовсім не обпікала, навіть навпаки, приємно розслабляла натруджені м'язи.

- Ні, - похитав головою я і тільки потім збагнув, у чому справа.

Згадалося, як Торен розповідав мені про підлості, які влаштовували Сему. У цьому списку якраз була ванна з окропом, про яку, хвала Вищим силам, Торен попередив нерозторопного хлопчика. Мене ж попередити було нікому і я, нічого не підозрюючи, плюхнувся в гарячу воду.

- Дуже гарна водичка, - тепер уже з усмішкою продовжив я. - Наступного разу, зробіть ще гарячіше.

Тепер уже щелепа відвисла у всіх. Я ж лукаво посміхнувся, радіючи з того, що я не зовсім людина. Інакше, довелося б Дірасу лікувати мене від сильних опіків.

Цього ж вечора мені випала нагода нарешті самому дізнатися, навіщо ж Дірас іноді забирає пару хлопчаків на нижній поверх замку. Два дні тому викликали Торена і Майкона. Сьогодні ж випала черга Рінола і моя. Ввічливий слуга Віліс увійшов у нашу кімнату, якраз тоді, коли майже всі вже були в ліжках. Вклонився нам, вибачаючись, що порушує спокій цього тихого вечора, і оголосив:

- Сарід і Рінол, прошу, ходімо зі мною.

Не переодягаючись, просто в спальній сорочці та штанях, Рін квапливо пішов до виходу, тільки черевики натягнув. Я вчинив так само. Спочатку Віліс повів нас на третій поверх, там пройшовши довгим, добре освітленим коридором, ми вийшли до вузьких сходів, якими, схоже, здебільшого користувалися слуги. Тут не було химерного оздоблення, лише звичайні металеві підставки для свічок і смолоскипів, сірі кам'яні стіни та сходинки. Ми швидко минули два поверхи, що залишилися, але шлях навіть не думав обриватися, ведучи далі вниз, кудись до самої основи замку. Тут віяло прохолодою і пахло вогкістю. Подекуди зі стін сочилася вода. Рін трохи поїжився, чи то від холоду, чи то від хвилювання. Мене ж сире повітря ні крапельки не турбувало, але тремтіння перед невідомістю трохи пробирало.  

Сходи закінчилися, вткнувшись у важкі дерев'яні двері. Мені здавалося, що зараз вони відчиняться зі страшним скрипом, який луною рознесеться всіма коридорами замку. За ними буде похмура кімната, де в чорних балахонах стоятимуть лорд Дірас і його учень Тайлор, зі зловісними посмішками та кинджалами напоготові.

На щастя, моя фантазія залишилася лише фантазією схвильованого хлопчиська. Віліс легко штовхнув двері й вони тихенько відчинилися, запрошуючи нас увійти в невелику, але добре освітлену смолоскипами кімнату. Від їхнього жару, тут було набагато тепліше і не так сиро. Звісно, що зловісно усміхненого Діраса і Тайлора тут теж не було. Власне, тут узагалі крім нас нікого не було. Цілком собі мирна кімната, тільки круглої форми, немов та, що я знайшов перед підйомом на вежу. Тільки тут у самому центрі розташувалися два великі прямокутні камені, від яких тягнулися тисячі висічених у підлозі променів.

- Змушений вас залишити, - порушуючи тишу, сказав Віліс, від чого я мимоволі здригнувся. На щастя, ніхто цього не помітив.  

Після чого слуга вклонився і вийшов із кімнати, прикривши за собою двері.

- І що тепер робити? - поцікавився я у Ріна.

- Чекати коли прийде монстр і зжере нас! - хихикнув хлопець.

- Не смішно, - буркнув я.

- Кому як.

Рін знову усміхнувся і підійшов до одного з каменів, присів на нього, а потім все ж таки вирішив пояснити:

- Та не хвилюйся ти так. Нічого особливого тут не відбувається. Просто лягаєш на камінь і чекаєш, коли прийде лорд.

- А що потім? - запитав я і теж присів на вільний камінь.

- Потім прийдуть милі дівчата і почнуть годувати нас солодким виноградом.

Рін мрійливо примружив очі. Але побачивши мій скептичний погляд і повну відсутність належної реакції, перестав дуріти та вже серйозно сказав:

- Нудно з тобою, нічому не віриш. Потім прийде лорд Дірас і щось робитиме з нашою магічною силою.

- "Щось" це що?

- Не знаю, я в це не заглиблювався.

- А от мені з вами нудно, - зітхнув я. - Ніхто нічого не знає і ні в що не заглиблюється.

- Ну, ось такі ми нецікаві, - Рін знизав плечима, потім ліг на камінь. Подивившись на мене, квапливо додав: - І ти лягай уже, досить запитаннями мене завалювати.