Глава 17.

До початку тренування я встиг вчасно. Прийшов не перший, але й не останній. Сем і Торен стояли біля тієї самої лавки, де вчора на мене чекав лорд Дірас, і про щось невимушено базікали. Орсему, як і мені, був приємний дощ, він раз у раз підставляв обличчя під прохолодні краплі. А ось Торен щільніше кутався в куртку, ще й капюшон накинув. Побачивши мене, хлопці запрошувально махнули рукою.   

- Ну як пройшло дослідження замку? - поцікавився Торен.

- Добре, - відповів я, сідаючи на лавочку. Мене абсолютно не турбувало те, що вона намокла, я й так був мокрий після вежі, добре, що я встиг заскочити до кімнат і вдягнути курку.

- Мокро ж, - несподівано занепокоївся мовчазний Сем.

- Нічого, не застуджуся, - я усміхнувся, ще об спинку вперся, повністю розслабляючи тіло. - Хочу трохи відпочити перед тренуванням.

Торен похитав головою і поцікавився:

- І де ж ти встиг побувати, що так втомився?

- Вежу досліджував, - зізнався я, хоча зовсім не хотів ділитися з кимось тим, що знайшов лаз на дах.

 Хоча, вони його могли вже давним-давно знайти. Може, саме туди Торен ходив учора ввечері або компанія Елана розважалася на круглому майданчику.

- Невже ти гвинтовими сходами підіймався? - з ноткою дивного занепокоєння поцікавився Тор.

- Так. А що таке? - я зацікавлено подався вперед. Начебто нічого особливого під час моєї подорожі не сталося, чого він раптом так хвилюється.

- От же! Вибач, я вже забув, що там нагорі замкнений люк і тому не попередив тебе, щоб ти даремно туди не лазив.

"Як замкнений? - мало не вголос не випалив я. - Адже я ж відкрив! Але як тоді?" Замість усього цього сказав інше:

- Ну, нічого, зайва розминка, - я недбало махнув рукою та обережно поцікавився: - А ти теж пробував його відкрити?

- Так, - Тор кивнув. - Усі пробували, крім Сема. Адже я був першовідкривачем цієї прикрої штуки та встиг його попередити. А решті не сказав зі шкідливості та з задоволенням, потім слухав, як вони обурювалися з приводу того, що якого дідька вони туди всі полізли.

Я усміхнувся, уявивши собі цю картину. Сем і Тор підтримали мої веселощі. І все ж, мене не покидало питання - чому ж я зміг відкрити цей люк? Непогано було б поділитися з хлопцями та разом подумати над цією загадкою, але разом з тим я ризикую втратити місце для усамітнення. Тому я вирішив змовчати.

Можливо, мені просто пощастило. Можливо, хтось до мене підіймався на вежу і забув замкнути люк. Звичайне нехлюйство. Сподіваюся, наступного разу на мене не чекатиме величезне розчарування...

- Ідуть, - неголосно попередив Сем, перериваючи мої роздуми.

Брукованою доріжкою поважно походжав Тайлор, голосно шльопаючи чобітьми по калюжах. Він був одягнений в довгий чорний плащ з капюшоном, поли якого майоріли, тихо поплескуючи за спиною, немов крила птаха. За ним слідували четверо хлопчаків, які смішно намагалися наслідувати поважну ходу вчителя. Майкон так захопився, задерши ніс догори, що не помітив, як вибився камінь, і ледь не гепнувся тим самим носом у калюжу. Добре, що вчасно зреагував і зміг встояти.

Зібравшись разом, ми вишикувалися у звичний ряд. Обмінялися привітаннями з учителем і почалася розминка. Як я припускав, біганина по розмоклій землі виявилася нелегкою справою. Елан радів, що вчора так вдало впорався із завданням Тайлора і раніше закінчив біг. Черевики раз у раз залипали в багнюці, після чого їх доводилося з подвоєним зусиллям висмикувати з полону. Подолавши довгоочікуване останнє п'яте коло, я зупинився разом із хлопцями, важко дихаючи та злизуючи з губ дощові краплі. Але як виявилося, розслаблятися було зарано.

- Саріде, тобі ще п'ять кіл? - скомандував Тайлор

- За що? - відкрито обурився я, абсолютно ошелешений такою заявою.

- За вчорашнє запізнення до відбою. І ще одне додаткове коло за зайве запитання.

Зло зчепивши зуби, я насилу стримав своє обурення. Витримаю. Будемо вважати це додатковим тренуванням, адже тут мені теж потрібно наздоганяти інших.

Урок знову був присвячений захисту, тільки зі зброєю. Видавши кожному по мечу і щиту, учитель став розставляти всіх по парах:

- Торен, стань із Рінолом. Майкон разом з Орсемом. Елан з Чейзом.

Хлопці слухняно стали один навпроти одного. Я зазначив, що Тайлор ставив пари за зростом. Усі були практично однакові, тільки Майк трохи поступався Сему в зрості. А ось моїм суперником став Тайлор, який був на дві голови вищим за мене. За його швидкоплинною усмішкою, я зрозумів, що на додаткових колах злопам'ятний хлопець не зупиниться.

Якщо вчора він поблажливо ставився до моєї недосвідченості, даючи шанс як слід освоїти магію, а вже потім атакувати. То сьогодні пішов у наступ одразу ж, не даючи мені навіть хвилини, щоб пристосуватися до важкого щита. Про меч я взагалі на якийсь час забув, дбаючи тільки про те, як не пропустити удар. Рятувало те, що вчорашнє тренування було трохи схоже на це, і хоч якийсь досвід у мене вже був. Та й Тайлор хоч і злився, але смерті моєї не бажав.

Кілька ударів, я все ж пропустив. Кілька разів просто впав, не зумівши встояти після сильного удару по щиту.

- Двома руками працюй! - голосно вигукнув учитель, змусивши мене згадати про меч. - Відбивай удари!

- Але я не знаю як! - ризикнув вигукнути я.

Тайлор одним різким рухом підсік мені ноги, знову валячи мене на землю.

- Вчися, - зло прошипів він крізь зчеплені зуби.

- Цікаво як? - несподівано пролунав у мене за спиною спокійний низький голос.  

Гнівний вираз обличчя Тайлора тут же змінився на розгублений і навіть переляканий. Чесно зізнатися, приємне видовище, попри те, що сам валяєшся в багнюці.

- Учитель! - Тайлор схилив голову в шанобливому вітанні.  - Я просто...

- Я бачив, - холодно відповів Дірас, перериваючи спроби виправдатися.

Зробив кілька кроків, стаючи переді мною. Він був у довгому плащі, з надітим капюшоном, у тіні якого повністю ховалося обличчя. На тлі сірого дощового неба, виглядало все це досить моторошно. Проте я був дуже радий його появі.