Глава 10.

Незабаром хлопці почали залишати свої місця і виходити з їдальні. Я продовжував сидіти за столом, не знаючи що робити далі. Елан сказав, що на мене чекає зустріч із лордом, але де його шукати, ніхто не пояснив.

До їдальні увійшла пара жінок і вони почали потихеньку прибирати посуд зі столів. Мені було ніяково ось так от залишати на столі свою тарілку. Вдома я завжди відносив їх у таз із водою, іноді навіть сам мив, коли мама просила. У гільдії крадіїв у нас узагалі був свій графік і там ми завжди допомагали одне одному прибрати.

На щастя, довго сидіти мені не довелося, ще не встигли прибрати зі столів, як до їдальні увійшов літній чоловік у строгому чорному костюмі. Його біле волосся нагадувало снігову шапку на високій скелі, воно по скронях перетікало в коротко підстрижену бороду. Смагляве обличчя вкривали зморшки, але, попри свій вік, він тримався рівно та доволі жваво. Ввічливо вклонившись мені, слуга вимовив:

- Саріде, прошу, пройдімо зі мною. На вас уже чекають.

Злегка очманілий від такого ввічливого звернення, я не знав що відповісти. Дуже незвично було, щоб до мене зверталися наче до пана. Але схоже, слузі мої слова були не потрібні. Не поспішаючи, він відійшов до дверей і став чекати мене там. Я пішов за чоловіком.

Ми пройшли до сходів і спустилися на два поверхи нижче. Тут теж був просторий хол із кам'яною підлогою. Але ось оздоблення стін було значно багатшим - великі картини із зображенням мисливських сцен у позолочених рамах, безліч настінних свічників, а замість балкона велике вітражне вікно. Сонячне світло, проникаючи крізь скельця, покрило всю підлогу різнобарвним блискучим малюнком вогненно-червоного птаха з розкритими крилами. Дивно, що на самому вікні малюнок насилу вгадувався.

Чоловік ввічливо чекав поки я надивлюся на всю цю красу, потім повів мене до правої частини холу, де знаходилися одні єдині двері. Дві їхні різьблені й масивні стулки були розкриті, запрошуючи нас увійти. За порогом була невелика кімнатка з дерев'яним столом і безліччю поличок з різними сувоями й книгами. Далі були ще одні масивні двері, тільки цього разу зачинені.

- Прошу, зачекайте хвилинку, - сказав мій провідник, - я доповім лорду Дірасу, що ви прийшли.

Потім чоловік постукав у двері та, дочекавшись дозволу увійти, зник за ними. Не минуло й хвилини, як він повернувся, відчиняючи одну стулку.

- Прошу, заходьте, - літній чоловік трохи вклонився мені й вказав рукою на двері.

Проковтнувши хвилювання, що наростало, я ступив через поріг. Цей кабінет був не рівня Кейсовій комірчині. Просторий, світлий, з великим арковим вікном. Одна стіна повністю ховалася за стелажем із книжками, іншу прикрашала величезна картина. Утім, ні, не зовсім картина, а красиво намальована карта. Тільки от усі деталі в ній були зображені з особливою ретельністю, немов дивишся на землю під час польоту. У правому верхньому кутку картини виднілися пінисті морські хвилі, що розбиваються об скелю, на якій височів замок із чорного каменю. Щось мені підказувало, що це той самий замок, у якому я зараз перебуваю. Нижче розкинулося невелике містечко, за ним річка, що впадає в море. Іншу частину картини займав густий ліс, посічений кількома дорогами.

Під картиною, у кріслі за дубовим столом сидів лорд Дірас. Чорнявий чоловік, з уважним поглядом вугільних очей. Прямий ніс, тонкі губи, розтягнуті в легкій привітній усмішці. Його червона сорочка була наполовину розстебнута, оголюючи смагляві й сильні груди, на яких спочивав темний камінчик, закріплений у звичайну шкіряну петлю, що переходила у шнурок. Та й сам лорд сидів у кріслі якось розслаблено й недбало, крутив у руках якусь каблучку.

- Сідай, - м'яко сказав він, указуючи мені на одне з двох крісел, що стояли з протилежного боку столу.

Щойно я зайняв запропоноване місце, він відклав каблучку і пересів у друге крісло навпроти. Від такої близькості мені стало ніяково. Мені важко було пояснити своє хвилювання. Я міг грубити своєму вітчиму, при цьому знаючи, що у відповідь можу отримати важкий потиличник, а то й чогось гіршого. Легко і сміливо, розмовляв із Чейзом. А тут така боязкість і навіть страх. Можливо, річ у тім, що я знаю, що ця людина маг із величезним досвідом і знаннями. А я зі своєю силою навіть до ладу не знайомий, на додачу вона зараз міцно замкнена шкіряними браслетами.

- Розслабся, - усміхнувся лорд. - Я тебе не вкушу.

Я зітхнув, намагаючись заховати страх. Зручніше сів у кріслі, трохи спершись на його спинку. Дірас схвально кивнув і продовжив бесіду:

- Так-то краще. Гадаю, ти вже знаєш, хто я, вірно?

Я кивнув.

- Добре. І твоє ім'я я вже знаю. Встигли доповісти. Тож пропустимо знайомство. Для початку розкажи мені, будь ласка, звідки ти родом?

Прочистивши горло, щоб мій голос ненароком не здригнувся, я відповів:

- З невеликого села Лугове, що розташоване поблизу портового містечка Бережанка.

- Ось як... - лорд про щось ненадовго задумався, уважно вдивляючись у моє обличчя.

Під цим поглядом ставало ніяково, але я мужньо намагався не подати знаку. Сподіваюся, у мене виходило.

- А як ти потрапив у Пірет? - поцікавився лорд, нарешті, відводячи від мене свій пильний погляд.  

- З дому втік, - неохоче зізнався я.

Ну, ось чому? Чому Кейсу я зміг сміливо сказати, щоб він відстав від мого минулого, а тут викладаю все як є? Та й узагалі, навіщо йому все це?

- Чому? - запитав Дірас.

- Я сильно з вітчимом посварився.

- Зрозуміло. Виходить ти жив у названих батьків?

- Ні, мати в мене рідна, - у грудях трохи кольнуло, від спогадів про неї. Але ж перед тим як мене забрали сюди, я серйозно подумував навідатися додому.

- Добре. Ти знаєш від кого тобі передалася сила?

- Так. Від батька.

- Що з ним сталося, ти знаєш?

- Ні, - я заперечно похитав головою, опускаючи очі в підлогу. - Мама казала, що він пішов ще до мого народження.