Глава 6.

Я легко прижився в гільдії крадіїв. Загалом, я продовжував жити тим самим вільним життям, тільки тепер іноді розділяв його з новими друзями. Найбільше часу я проводив зі Спритним, Малим і Горіхом. Спочатку до нас приєднувалася Голка, здебільшого для того, щоб наглянути за братиком. Але потім зрозуміла, що я теж Малого в біді не залишу, і дівчина повернулася в товариство Кейса і Шишки. Решта віддавала перевагу компанії Кота. До речі, з Котом ми не порозумілися, він явно за щось мене не злюбив і частенько намагався вразити словом, коли ми перетиналися в гільдії. Отримавши кілька гідних відповідей, він трохи вщух, але стіна неприязні між нами залишилася. Якось Голка мені розповіла, що Коту просто не сподобалося, що через мене Кейс перестав приділяти йому стільки ж уваги, як і раніше.

Не можу сказати наскільки це правда, оскільки не знаю, як було до моєї появи. Можливо, Кота збентежило те, що наступного дня після посвяти, коли всі добряче виспалися, очільник крадіїв провів мене до свого знайомого торговця, де я зміг прикупити собі на гроші вартових гарний ніж із піхвами, нову сорочку, шкіряні чоботи та штани. А ввечері, коли всі зібралися в загальній кімнаті, Кейс особисто підійшов до мене і запросив разом із ним піти на справу. Ніякого цікавого й особливого завдання злодій мені не дав, просто постояти на варті, поки він сам лазив у якийсь будинок. Потім ще кілька разів попросив сходити з ним. Також очільник злодіїв давав мені особисті доручення, наприклад: доставити комусь лист, віднести або забрати гроші. Тільки ось і Кіт не залишався без діла, та що там, усі, хто перебував у гільдії, постійно виконували якісь доручення від голови злодіїв. Навіть Малий іноді бігав в місто, передаючи усні або рукописні послання. Усі були при ділі, як і належало. Загалом, не знаю, що там спало на думку Коту, безпідставні ревнощі були його особистою проблемою, яка мене мало турбувала.

У гільдії мені виділили свою невелику кімнатку без вікон, зате теплу і з досить пристойним ліжком. Воно, звісно, було не таке м'яке, як вдома, але краще ніж спати на підлозі. Потихеньку я облаштував житло на свій смак, зробив кілька поличок для всіляких дрібниць і прибив цвяхи, на яких висів одяг. На вулицю можна було спокійно виходити в будь-який час дня і ночі. Мою нову сім'ю мало турбувало, де я пропадаю ночами. Утім, багато хто з них теж вважав за краще повертатися на світанку, відсипатися до полудня, а надвечір уже починати активне життя. Іноді я ловив себе на думці, що може це Дволикий виконав моє прохання, адже в мене справді йшло все добре.  

Так минуло літо. Осінь потихеньку відвойовувала свій час. Сонечко стало менше гріти, похолодало, дерева переодягалися в золоте вбрання і частіше стали набігати дощі. Останнє радувало найбільше. Польоти під дощем були для мене просто неймовірною насолодою. Буяння двох стихій - вітру і води, заряджали мене енергією. Я пронизував стіну дощу, створюючи навколо себе водяні вихори, а потім у шаленому пориві мчав униз, з усього маху влітаючи в річку. Все одно в таку погоду мало хто гуляє, а якщо гуляє, то нічого не бачить за щільною дощовою пеленою.

Ще я полюбив літати на один кам'янистий острівець річки Ріви й там, вторячи гуркоту грому, я міг гарчати від душі, а спалахи блискавок приховували світло мого вогню, випущеного з пащі. Так цікаво було спостерігати, як від гарячого полум'я вода різко стає парою і нерівною хмарою піднімається над землею.

Після чергової такої грозової ночі, настав неймовірно теплий для осені день. Не дивно, що сидіти в стінах гільдії в таку погоду нікому не хотілося, і я зі звичною своєю компанією вибрався на прогулянку. Нічого особливого ми не затівали, просто прогулювалися містом, насолоджуючись теплими сонячними променями.

Малий бігав навколо, лякаючи голубів. Спритний розповідав якусь історію, яку я слухав у пів вуха. Я вже звик до практично безперервної балаканини друга, головне було вчасно кивати та сміятися, тоді він навіть нічого не помічав. Мені більше подобалося дивитися на всі боки, ловити поглядом золоте листя, яке падало під ноги, штовхати його, шурхотіти та мружитися під променями сонця. Горіх як завжди відмовчувався і теж дивився на всі боки. Тут, у потоці балаканини Спритного, я виділив одне, вельми цікаве для мене слово "дракон" і одразу став слухати друга уважніше.

- ... кажуть, літає над містом і дітей краде, - зловісним голосом сказав Спритний, дивлячись на нас і очікуючи реакції.

- Ага, чув я в дитинстві цю казку, - усміхнувся я, вникаючи у суть розмови.

- Боюся, що це не зовсім казка, - Спритний похитав головою. - Бачили його тут, ось прямо над столицею носився. Напевно, жертву вишукував.

Ой! І ще раз ой! Невже мене хтось зміг помітити? Казав же я собі: "Не забувайся!" Але ні, свобода голову закрутила і на тобі, вже чутки поповзли.

Малий почув, про що ми говоримо, і тут же підбіг до нас, щоб висловити свою думку:

- А ще під час грози він моторошно гарчить, я сьогодні вночі чув. Так страшно було, довелося в кімнаті сестри спати.

- От не треба перебільшувати, - відмахнувся Спритний. - Усі давно знають, що ти просто грози боїшся.

- Боюся! Але ж дракона бачили, значить і рик його теж був, - не поступався хлопчик. - Величезний такий! - він підняв руки догори, намагаючись показати розміри.

- Хто? - хихикнув Спритний. - Рик величезний?

- Та ні ж, дракон! - обурився Малий.

І нічого я не величезний! Ось так от завжди легенди вигадують, побачать щось, злякаються, а потім щоб не здатися боягузами, все перебільшують. Насправді зростом я майже з коня, тільки трохи нижчий, лапи то в мене коротші.

- І ви у все це вірите? - запитав я, остаточно переконавшись у тому, що не всі в місті такі вже сліпі й глухі, як я думав.

- Я особисто, ні, - гордо випинаючи груди, сказав Спритний.

Горішок заперечно похитав головою.

- А ось я вірю, - чесно зізнався Малий. - Я дракона, звісно, боюся, але ж я слухаюсь сестру, а отже, він мене не вкраде.