Глава 3.

На вивчення Пірету пішло близько двох днів. Виявилося, що в ньому нескладно орієнтуватися, легше, ніж у лісі. Це тільки на перший погляд здається, що кам'яні сірі будиночки абсолютно однакові. Насправді ж, кожен мешканець вносив у зовнішнє оздоблення оселі якусь свою особливість: різного кольору двері, штори на вікнах чи квіти. Ще добре допомагали дороги - якою не підеш, обов'язково прийдеш у порт або на центральний ринок. Найширша і найдоглянутіша дорога вела до замку короля, який було видно з будь-якої точки міста, особливо якщо забратися на дах. Тож почувався я тут, немов пташка в рідному лісі.

Одне не подобалося - наявність пильної варти. Доводилося постійно бути напоготові. Вартові не любили волоцюг і постійно їх ганяли, за нагоди навіть ловили та саджали в темницю. Малолітніх безпритульних довго не тримали, кілька днів з метою виховання, але потім могли відправити в сиротинець при храмі. Подейкували, що там усе суворо, навіть гірше, ніж у в'язниці, можливо, це були лише страшилки дорослих, але перевіряти я не хотів. 

На другий ранок у місті, я якраз став свідком того, як варта ловила волоцюг, а надвечір, мало сам не попався. Тікаючи від вартових, я побачив дивне невелике скупчення людей. Усі вони були в сірому одязі, жінки прикрили голову такими ж сірими непоказними хустками. Дивлячись тільки собі під ноги, ці дивні люди неспішно рухалися вздовж центральної вулиці, кудись у бік королівського замку. Я швидко приєднався до натовпу, забравшись у середину. У своїх пошарпаних штанях і сорочці, я добре вписався в цю компанію. Напустивши на обличчя загальний настрій, пішов разом із ними. Ніхто з цієї ходи не звернув на мене уваги, не став гнати або лаятися, а вартові так і зовсім пробігли повз. У той момент я б міг покинути дивну компанію людей у сірому, але цікавість пересилила, захотілося з'ясувати, куди ж вони всі прямують.

Неспішно крокувати в натовпі сіроликих, мовчазних людей було нудно, добре, що йти довелося недовго. Незабаром перед нами відкрилася невелика кругла площа, вимощена гладким сірим каменем. У центрі височів чорно-білий храм Дволикого, що за формою нагадував мені бочку з кришкою, що роздулася. Вивчаючи місто, я не раз проходив повз храм, але тоді це був швидкий погляд, тільки заради того, щоб запам'ятати його місце розташування. Зараз захотілося зазирнути всередину, тим більше я зрозумів, що цей натовп, що мене оточує незабаром зайде у храм. Прямуючи на молитву було заведено одягатися у сіре, немовби поєднуючи у своїх шатах білий і чорний колір Дволикого. В оточенні цих людей я не буду привертати зайвої уваги.

У нашому селі не було храму, тільки невеликий вівтар, вимощений наполовину з білого і наполовину з чорного каменю. Люди іноді приходили до нього, приносячи якісь свої пожертви, хто шматок м'яса, хто якісь овочі, а дехто навіть польові квіти. Смиренно опустивши голову, люди стояли біля святилища і щось подумки просили у Дволикого. За вівтарем доглядали двоє служителів, які жили поруч у звичайному дерев'яному будиночку. У Бережанці будинок для служителів Дволикого був більший, ну і самих служителів налічувалося близько шести осіб. Вівтарів я встиг помітити всього два, можливо, були ще, але ж я не вивчав містечко так ретельно, як столицю. До речі, в Піреті вівтарів не було зовсім, мабуть, зі своїми пожертвуваннями й благаннями слід було приходити саме в храм.

Ми піднялися довгими сходами, зробленими з того ж сірого каменю, що й навколишня площа. Перед нами послужливо відчинилися високі двостулкові двері, одна половинка яких була виготовлена зі світлого дерева, а інша з темного. Внутрішня кругла зала також була розділена на дві половини, тільки посередині був овальний майданчик із сірого каменю. Усе це нагадало мені величезне котяче око, дивного чорно-білого кольору, із сірою зіницею посередині. Навпроти входу на круглому постаменті велично височіла статуя божества. Дві людські фігури, що щільно стоять спиною до спини. Висічене з білого мармуру чоловіче тіло зображувало Бога Аруна, творця всього живого, повелителя світла і добра. З доброю посмішкою він дивився на темну частину храму. За Аруном, стояла висічена з чорного мармуру Богиня Нура. Велична покровителька смерті, темряви та зла, яка створила все неживе на цій землі.

З обох боків у зал стали входити служителі храму. Я чув, що жерці Нури не мають права ступати на світлий бік храму, а жерці Аруна ніколи не заходили на чорну половину. Тепер я бачив це на власні очі - вбрані в чорні й білі балахони, служителі чітко дотримувалися своїх половин. А от звичайні віряни могли спокійно ходити залою, адже вони діти обох Богів, у яких є частина добра і частина зла. Що вони й зробили, по черзі підійшовши до всіх служителів і привітавши їх. Я поки що невпевнено тупцював на місці, не знаючи що робити, і розмірковуючи, чи не втекти зовсім. Але тут віряни знову повернулися на сіру частину храму, обступили мене з усіх боків і по черзі стали підходити до статуї Дволикого. Схиливши одне коліно, вони клали на постамент свої пожертвування і тихо шепотіли свої молитви.

Я ніколи не поклонявся Дволикому, хоча мама часто брала мене з собою, коли ходила до вівтаря. Важко було вірити в могутнє божество, коли при цьому можеш сам творити різноманітні дива, перетворюватися на дракона і чути про те, що ти не один маг на цьому світі. На додачу злило те, що за підтримки служителів храму відбувалося винищення магів і саме через них я змушений приховувати свою силу. Але сьогодні, чомусь захотілося підійти до статуї. Я витягнув із кишені крадене яблуко. Дочекався своєї черги. Сором'язливо й неспішно підійшов до постаменту. Зблизька статуї здавалися просто величезними, вони височіли наді мною, пильно дивлячись у свої сторони. Гладкий камінь поблискував у світлі свічок, розставлених по колу постаменту. Опустившись на одне коліно, я поклав свою пожертву. Схилив голову і практично беззвучно прошепотів:

- Хочу, щоб у мене все було добре...

Після цього на душі стало якось бридко й сумно, а очі зрадницьки защипало, напевно, виною цьому був дим від свічок. Тому я різко піднявся на ноги й поспішив покинути храм.