Глава 2.

Нічний ліс не був для мене зловісним і страшним місцем. Я чудово в ньому орієнтувався будь-якої доби. Вибравши дерево з товстими гілками, я видерся на нього і там, влаштувавшись зручніше, забувся у напівдрімоті. Після насиченого та важкого дня, тіло та розум наполегливо вимагали відпочинку.

У реальність мене повернуло вимогливе бурчання мого голодного шлунка. Сонце вже встигло викотитися з-за обрію, і я поліз на саму вершину дерева, щоб озирнутися і вибрати шлях. Вчора я біг не думаючи в який бік, аби якомога далі від дому, а ось зараз треба було б визначити, де я знаходжусь і куди, власне, йти далі. Звичайно ж, нічого мені не заважало продовжити блукати лісом, але це було нудно. Та і якщо є мета, то жити якось легше.

Виявляється, зовсім поруч рудою стрічкою вилилася дорога. Вона починалася від нашого села і вела до міста з нехитрою назвою Бережанка. Воно невелике, але розташовано біля повноводної річки Ріви й там проходять торгові судна, ще там є ринок. Цілком непогане місце, щоб на якийсь час загубитися серед мешканців. Це містечко було мені добре знайоме, я не раз бував у ньому разом із сім'єю, для того, щоб продати вирощені нами фрукти та овочі, а також прикупити потрібні речі для дому. Однак, саме тому не можна було залишатися там надовго, оскільки ймовірність зустрічі зі знайомими та рідними була дуже великою. Що ж, поброджу Бережанкою, а потім вирішу, куди податися далі. Мені лише треба взяти трохи ліворуч і я прийду куди треба. 

На шляху трапилися кущі з ягодами, і після короткого сніданку подорож стала ще приємнішою. До дороги я близько не підходив, але постійно чув, як від неї долинали голоси торговців та мандрівників, це допомагало не нудьгувати й не відхилитися від маршруту.

До опівдня вже можна було почути шум портового містечка. Я пробрався в нього з боку житлових дворів, відразу поспішивши до ринку. Сподіваюсь, мені вдасться вхопити собі щось з прилавка, щоб пообідати. Обтяжені своїми справами та проблемами люди, метушилися навколо. Торговці кричали навперебій, закликаючи покупців. Шум стояв неймовірний. Особливо гостро це відчувалося після лісового спокою. 

Хвилювання охопило мою душу. Особливо, коли я побачив декількох сильних чоловіків, що охороняли спокій на ринку, та ловили маленьких злодюжок, яким я збирався стати, щоб прогодувати себе. Може повернутися до лісу і знову поїсти ягід? Але довго на таких харчах я не протягну. Гляди, ще додому захочеться, щоб поїсти маминих смачних вареників. Від цих спогадів живіт ще більше забуркотів, вимагаючи їжі. Ще й пиріжками запахло від прилавків. 

Я, все ж таки зважився. Підібравши момент, коли продавчиня відвернулася на чергового покупця. Підійшов, вдаючи ніби роздивляюсь товар, я швиденько схопив пиріжок, заховавши його під сорочкою. Потім поспішив залишити ринок. Вже за його межами дістав з-за пазухи свою здобич і взявся за обід. Під ногами вилася брукована дорога, і я вирішив дізнатися, куди ж вона мене приведе.

Незабаром будиночки, якими безладно забудували все містечко, розступилися, відкривши вид на порт. На пристані стояли кораблі з високими щоглами, човни та баржі. Тут теж було досить людно, але не так галасливо. Я походжав уздовж порту, придивляючись до суден, ніби збирався одне із них купити. Коли я бував тут раніше, то мені жодного разу не вдавалося ось так спокійно побродити та порозглядати вітрильники у всій їхній красі. Тут не було дорогих суден, з химерними статуями на носах і позолоченими прикрасами, проте кожен капітан намагався якось по своєму виділити свій улюблений кораблик: різьбленим оздобленням, нехитрим малюнком на носі, або ж особливим штурвалом.

То там, то тут долинали уривки фраз балаканини корабельників про любовні пригоди або де смачніше і дешевше випивка. Один бородатий моряк розповідав молодому хлопцю про пристрасті морського життя. Та з таким зловісним виразом на обличчі, мабуть, сподіваючись, що юнак злякається, і передумає працювати на судні. Я трохи сповільнив крок і прислухався.

- Та ти собі просто уявити не можеш у який шторм ми нещодавно потрапили! - говорив бородатий моряк, розмахуючи руками, намагаючись показати висоту хвиль. - Ледве до порту дісталися. Без щогли та вітрил, лише на веслах. - Корабельник показав долоні із твердими мозолями. - О, натер як! Усі, хто тоді був у місті, дивувалися тому, що сталося. Але я, насправді знаю, чиїх рук це діло, - сказав він трохи тихіше, надаючи своїй розповіді таємничості. 

- Чиїх? - одразу поцікавився юнак, трохи подаючись уперед, щоб почути відповідь.

Я теж зацікавився, зупинившись неподалік. 

- Це маг. Той шторм його рук справа, - зловісним і тихим голосом відповів він. 

- Та ти що! – здивувався хлопець. – А хіба їх ще не перебили всіх? 

- Мабуть, ні. Але впевнений скоро за ним прийдуть і він отримає по заслугах. Недовго пакостити залишилося.

Мене мимоволі пересмикнуло від почутого. Я продовжив прогулянку, бажаючи опинитися якомога далі від цієї парочки. Вже понад десять років магів активно відловлюють та вбивають. Тепер їх залишилося дуже мало, вони ховаються і не заявляють про свою силу. З чого це все почалося, ніхто вже не знає. Хтось каже, що ціле місто хвороба викосила, хтось, що під воду пішла більша частина землі, а ще чув, що з високої гори почав вириватися вогонь, який спалив усе довкола на багато кілометрів. Одне спільне в цих чутках – у всьому звинуватили магів. Їх давно недолюблювали, адже магічна сила була дана не всім і передавалася лише за народженням. Особливо магам заздрили монархи й служителі Дволикого, адже вони боялися, що завдяки своїй силі маги повністю заберуть у них владу і зведуть нанівець вплив на народ. А тут випав такий шанс. Адже хто ще здатний на такі жахи, як не маги з їхньою страшною і незрозумілою силою? Служителі Дволикого ще підлили олії у вогонь, на кожному кутку віщаючи, що нібито чарівники – посібники злих сил. Магів вистежували та жорстоко вбивали, нападаючи великим натовпом. Причому вбивали всю родину, не жаліючи дітей в яких текла магічна кров. Мені подібна жорстокість була зовсім не до душі.