Вітер

Весняний вітер грав між темним волоссям мандрівника. Шкіряний крислатий капелюх, потерта накидка на плечах, витоптані чоботи. Обірванець у пошуках легкої наживи, могли б сказати люди, якби не його шляхетні риси обличчя, не зіпсовані часом у дорозі. Бурштинові очі іскрили життям, передбачаючи вигляд майбутніх незвіданих місць.

Незмінна усмішка блукала на тонких вустах, радісно зустрічаючи теплі промені сонця та лагідний східний вітер. Насвистуючи веселу мелодію, він крокував не перший рік. Зустрічаючи дива по світу, дивовижних звірів та безлічі людей. Від поганих, порочних, гнівних та гріховних до добродушних, сердечних та практично святих. Як багато витоптано доріг, як багато їх ще залишилося. Нескінченна дорога на зустріч вітру, або за його помахом.

І ось, у дорозі, ще одне з тисячі подібних містечок. Людей на двісті, може, триста. Уздовж вузької дороги розставлені будинки – в один поверх, з дерева та глини, із солом'яним дахом. У кожного своя маленька ділянка, свій город, своє господарство.

То тут, то там бігали дітлахи, дзвінким голосом галасуючи кричали, раділи та сміялись. Щастя і добробут  у місті вирувало. Не знали жителі горя буття, живучи своїм прекрасним, мирним життям. Кожному зустрічному посмішку дарували та до добром пригощали.

І так приємно на душі і з новою силою в ногах прискорив свій крок, мандрівник.

– Вітаю вас люди добрі! – першим привітався мандрівник.

- І тобі привіт, бродяга чи може... хто ти? – одразу так привітно, але, не знаючи кому, відповів городянин.

- О, я мандрівник з далеких земель, іду дорогою далекою. Без початку та кінця. Як бачите зносились речі. Та й ноги вимагають тепла, спина м'якого ліжка, а шлунок – свято живота. У вас хотів я допомоги попросити, у всіх цих маленьких побажаннях. Але скажи я одразу, золота при мені немає. Можу лише руками відплатити за доброту. Допомогти чи в полі, чи с тваринами, або полагодити дах чи стіни укріпити.

- Мандрівник значить. Рідко гості до нас приходять, за ці два роки ти перший. Ми дуже раді новому знайомому. Пройди далі по дорозі, побачиш ліворуч будинок великий. Там староста живе, його спитай. Чим допомогти ти зможеш.

- Щиро дякую. Легкої вам роботи, – гучно мовив мандрівник і побіг до старости к порогу.

І всі поглядом проводжали, нову людину, вдивляючись в нове обличчя. Такий пильний брудний вигляд, ніби ноша в нього заважка. Скільки ж горя він зустрів, скільки поганого побачив, проте його яскраві очі, і щира посмішка в устах, несли лиш світло, і промені добра.

Ось він, великий будинок, до якого послали.

«І справді настільки великий. Другий поверх та дах клином дерев'яним. Шириною вдвічі більше за всіх, що поруч з ним. Такий затишний і красивий. Сподіваюся, як і люди в ньому, гарні зовні та приємні всередині», - сподівався мандрівник у своїх думках.

- Староста добрий. Мандрівник прийшов. Дозволь на розмову з тобою, – почав голосно волати молодик.

- Не варто так кричати, - дівчина відповіла, - дідусь спить. І прокинеться не скоро. Старенький вже. Відпочинок йому потрібний.

- Ох, прошу пробачити, - обернувся на голос дівчини, мандрівник, і тут же змовк.

«Яка чарівна краса, яке лагідне обличчя, такі яскраві сірі очі. Такий ніжний м'який голос, і п'янкий запах золотого волосся. Її усмішка настільки юна, і така мила», - Всі слова забув мандрівник, і мить провів був  забутті.

- О, як прикро мені за мою помилку, прошу пробачте мене, пані. Але все ж таки у справі я важливій навідався до вас.

- І що за справа у такої... втомленої людини? - Оглянувши з ніг до голови чоловіка, поцікавилася дівчина.

«Такий неохайний він і з брудним обличчям у зношеному одязі. Космата борода, сальне волосся і запах неприємний. Наче й не чув про чисту воду».

– Хотів я допомогу запропонувати. Руки та спину свої. Натомість на м'яке ліжко, чистий одяг, ванну, якщо можна і невеликий пайок в дорогу.

- Не знаю які вміння може мати такий, як ти, але допомога нам не потрібна. Тут ми з усім впораємося самі, – неприязнь чомусь долала молоду дівчину, від цього її тонкий ніс хмурився, а губи щільно притискалися одна до одної.

- Не варто гостя проганяти, не запропонувавши хоч хліба з молоком, – почувся голос старця за вікном. – Прошу госте не чеканний, заходь. Хочу послухати історії твої.

- Спасибі старосте. Спасибі.

І не чекаючи, що на це скаже дівчина, попрямував у прочинені двері. Відчуваючи на спині сварливий гнівний погляд, що весело потішив мандрівника.

Дізнавшись історію та прохання мандрівника, староста посміхнувся і дозволив на кілька днів залишитись. Віддав речей своїх старих, що замолоду носив,що бажав спалити.

Дах підлатати, город скопати, зерном засіяти. Криницю викопати у дворі. Адже старий замучився. А мандрівник тільки радий. Йому не звикати по дому допомагати. І гірше, і страшніше він речі робив.

Дівчина онукою старому була, і взяла на себе всю турботу про великий будинок. Батько її зник, і мати вбита горем шукати його вирушила, вже як вісім років минуло з її відходу. І в такому величезному будинку були лише вони вдвох. Але вона не скаржилася. Вона упокорилася і посміхалася. Тягар турботи та щоденних справ не бентежили тендітні плечі. Вона з усмішкою раділа дню. Але тільки вона й вітер знав, скільки сліз було пролито темними холодними ночами. Як хотіла батьків повернути. Як кохання зустріти. Як без удавання радіти дню.