Глава 27

Нас із Шааті вели, наче собак на повідку, тільки мотузки обвивали не шиї, а зап’ястя. Місцеві жителі виявилися не надто привітними до своїх гостей і постійно кидали в наш бік підозрілі погляди.

Праворуч від мене йшла Шааті, а ліворуч пристроїлася одна з місцевих дівчат, яка при найближчому розгляді виявилася світлою ельфійкою з коротким волоссям кольору попелу. Вона була трохи нижчою за мене, дуже худою, з гострими рисами обличчя та довгими вухами - темним ельфам такі тільки снилися.

Ми йшли крізь хащі, пробираючись через густі зарості екзотичних рослин. Кілька разів з-під низько ростучих гілок різко виповзали невеликі зелені змійки - якби вони не рухалися, я б їх і не помітила. Щоразу моє серце підступало до горла - я завмирала та прикушувала губу, щоб не закричати.

Ненавиджу змій! Боюсь їх більше, ніж розлюченого Аллірена. Той хоч не отруйний, попри те, що слизький та покусати може...

Після чергової змії, яка різко виповзла з-під листя, я приречено подивилася на Шааті - і куди вона мене привела?

- Не хвилюйтеся, пані, змії не жалять, якщо не чіпати їх або їхні гнізда, - вампірша побачила мій погляд і спробувала заспокоїти. - Вони самі вас дуже бояться.

- Готова посперечатися, не так сильно, як боюся їх я, - мене пересмикнуло. - Сподіваюся, хоч павуків тут немає.

- Є, - єхидно усміхнулася ельфійка. - Ось такі, - вона витягнула ліву руку і правою відміряла розмір від кінчиків пальців до згину ліктя. - Але вдень вони сплять, полюють тільки вночі.

Я тихенько застогнала, не зумівши стримати весь жах від почутого.

- Що ж, тепер ви знаєте, чим мене катувати, - я важко ковтнула.

Ельфійка несподівано широко усміхнулася та подивилася на мене вже не так вороже.

- Не хвилюйся, катувати вас ніхто не буде. Наша правителька не визнає такі методи, принаймні стосовно жінок.

- А щодо чоловіків визнає, значить? - я відчула, як мої брови мимоволі поповзли вгору.

- Потім усе дізнаєшся, якщо на те буде воля нашої Королеви.

Розмова дозволила мені трохи відволіктися. Пройшовши ще якусь відстань, рослинність раптом почала рідшати, а моєму погляду відкрився просто неймовірний краєвид на місто! Ні, воно не було помпезним або великим, навпаки, дуже затишним і невеличким. Але все містечко, всі будинки розташовувалися на деревах! Деякі будиночки були вбудовані в товсті стовбури дерев, які явно були продовженням житлоплощі, а всередині могло знаходитися ще кілька поверхів. Деякі просто трималися на стовбурах, як вулики. Усі будиночки були з’єднані між собою складним плетивом підвісних мостів, які нагадували лабіринт. Також я помітила мотузкові драбини, які вели до дверей дерев'яних хатин - деякі були підняті, деякі звисали до самої землі.

У самому центрі міста знаходилося наймасштабніше спорудження - величезне дерево-будинок! Я не знаю, якого розміру баобаби на Землі, але це дерево точно було таким самим величезним, якщо не більше. Його товстий стовбур був вкритий мохом, а розлогі гілки з широким листям накривали більшу частину міста.

Чимось цей гігант нагадував висотку - внизу в стовбурі були вхідні двері, а вище кілька поверхів з вікнами. Другий поверх був повністю підперезаний великим балконом, до якого з чотирьох сторін теж вели підвісні мости.

- Це неймовірно! - захоплено видихнула я. - Наче місто фей із казки!

- Його побудував мій народ, - усмішка ельфійки чомусь була сумною.

- Тобто тут живуть світлі ельфи? - я продовжувала, з відкритим ротом, озиратися навколо.

- З ельфів залишилися тільки я і ще дві дівчини, - ельфійка притримала мене за лікоть, коли я випадково зачепилася за корч.

- А де решта?

- Пішли, - вона відвела погляд.

Я хотіла ще багато про що запитати в ельфійки, але в цей момент висока дівчина з сокирою різко смикнула за мотузку, змушуючи нас іти швидше:

- Досить теревенити, затримуєте, - її голос був дуже грубим і жорстким, як старий радянський матрац.

Залишок шляху ми пройшли мовчки, але це зайняло не багато часу. Як виявилося, ми прямували саме до гігантського дерева. Усередині було просторо та на диво помпезно - звичайно, на палац Людовіка не тягнуло, але інтер’єр явно намагався показати статусність осіб, що тут проживали.

По широких різьблених сходах нас провели на третій поверх. Здається, його повністю займав приймальний зал. Приміщення виявилось просторим і дуже світлим, а прямо напроти сходів стояло велике м’яке крісло, у якому велично сиділа прекрасна дівчина.

Звичайно, я й раніше бачила нуріане, але вони не виглядали настільки чарівно! Її довге волосся хвилями спадало до самої підлоги, за кольором нагадуючи чи то ніжно-рожеву солодку вату, чи то пухнасті хмари на світанку. Величезні повітряні крила за спиною переходили градієнтом від ніжно-фіолетового до білого кольору на самих кінчиках і ніби підсвічували ідеальне обличчя з великими очима кольору рожевого зефіру. Вона була одягнена у світлий практичний костюм, який додавав образу сили та людяності, різко контрастуючи з її чарівною зовнішністю.

- Королева Енерія, - дівчата, що нас супроводжували, синхронно стали на одне коліно, вітаючи правительку. Говорила груба дівчина, що вела мене. - Ми знайшли цих двох на північному березі, але у зоні видимості не було корабля чи навіть човна - наче вони дісталися сюди вплав, що абсолютно неможливо.