Глава 23

До заходу сонця ельфи спорудили два невеликих вогнища, щоб поховати загиблих товаришів. Ще одне, найменше, знаходилося трохи осторонь, ближче до краю обриву. Для нього. Цим вогнищем займався тільки Рей, від моєї допомоги він відмовився. Решту вампірів, включаючи Герина, просто звалили у купу і підпалили – ніхто не хотів їх вшановувати.

Я сиділа біля урвища, спершись на Ворона. Дивилася на горизонт, намагаючись ні про що не думати. Мені вирішили дати спокій – навіть Рей тримався осторонь і лише кидав на мене сумні погляди. Тільки Аллірен постійно був десь поруч, явно наглядаючи – боявся, що я щось витворю або влаштую ще одну істерику.

Нарешті, коли сонце вже почало потроху ховатися за горизонт, до мене підійшов Рейтан. Виглядав він зовсім зламаним, ніби його придушила величезна скеля розміром з хмарочос. Чомусь він не поспішав підходити до мене зовсім близько і тримався на відстані у кілька метрів.

- Кейрі, час, - неголосно промовив він, уникаючи мого погляду.

Я кивнула, піднялася, не розуміючи його поведінки. Як тільки я зробила кілька кроків у бік барда, він тут же дзеркально повторив мої дії, утримуючи відстань. Я зробила ще крок, але він знову повторив маневр.

- Рей, що… - я хотіла було запитати, в чому справа, але тут до мене дійшло.

От дурепа! Настільки занурилася у свої страждання, що зовсім забула про друга! Йому ж самому зараз погано, а тут ще я! Ну хіба не дурна?!

Раптом з'явилося відчуття, ніби мене накрив великий купол, як невидимий бар'єр, що відгороджує від інших.

- Дякую! – Рей видихнув і якось навіть трохи розправився – схоже, мені вдалося знову закритися, але цього разу більш усвідомлено.

- Ти тому мене уникав, - я знову зробила крок назустріч, але цього разу він не відступив.

- Пробач, - бард кивнув. – Це було дуже важко. Там, у залі, я думав, що не витримаю – мені ніколи ще не було так погано від чужих емоцій. Якби принц не забрав тебе…

- Це мені потрібно просити вибачення, - я його перебила. – Я не повинна була забувати про тебе.

Ігноруючи його заперечення, я попрямувала до малого вогнища. Там, на купі акуратно складених дощок, вже лежав Тайлен. Блідий, у рваній потріпаній одежі, на ньому майже не було пошкоджень, тільки дрібні подряпини. До горла знову підкотився ком.

- Від чого він… - я не змогла вимовити останнє слово, але Рей сам здогадався.

- Магія. Тільки я не знаю, яка саме. Можливо, щось заборонене і маловідоме, на кшталт того ритуалу. Вампіри ж не такі сильні маги, щоб використовувати настільки потужну енергію. Тому іншого пояснення у мене немає.

Я тільки розуміючи кивнула. Те, що використав Герин, і справді було дуже схоже на магію. Цікаво, він знав, що при її використанні загине не тільки Тай, але й він сам? Навряд...

Рей простягнув мені палаючий факел. Поряд вже горіли ельфійські вогнища.

- Прощавай, - я востаннє вдивилася в обличчя коханого, намагаючись назавжди запам’ятати кожну рису, кожну подряпинку!

Тремтячими руками піднесла факел до основи вогнища. Вогонь поширився дуже швидко і вже за кілька секунд повністю сховав за собою Тайлена – схоже, і тут не обійшлося без магії. Ще одне вогнище здійнялося до неба, несучи його душу в сторону західного сонця.

Рей дістав гітару. Поляною розлилася музика, повна туги та смутку – ніби відображаючи стан усіх, хто тут зібрався. Я ж не мигаючи вдивлялася у вогонь, який, мов дементор, висмоктував з мого життя всю радість, залишаючи тільки темряву.

Раптом серед ельфів почалася якась метушня. Я почула гучний жіночий голос і кинулася до них – щось мені підказувало, що я маю бути там.

Двоє ельфів ледве утримували юну дівчину з чорним довгим волоссям. Вона активно виривалася, шипіла і кидала прокльони. Вид її довгих ікл і гострих кігтів не залишав сумнівів – це була вампірша.

Навпроти дівчини з мечем наголо стояв Аллірен. Він замахнувся, маючи намір знести їй голову, і я, не роздумуючи, стала між ними, закриваючи вампіршу собою. Меч зупинився за кілька сантиметрів від моєї шиї.

- Не вбивай її!

- Відійди, - принц зло насупився та спробував відштовхнути мене з дороги.

- Будь ласка, не вбивай її, - я вчепилася в його руку, що стискала меч.

- Мені не потрібна допомога якоїсь людини! – продовжуючи вириватися, вампірша кинула на мене злий погляд, на мить затримала його на моєму лівому зап’ясті й тут же впала на коліна. – Пані, вибачте мені!

Здивований такою зміною реакції, Аллірен завагався.

- Вона намагалася вбити мене. Ти ж розумієш, що вона перебила б тут усіх, якби у неї була така можливість? Усіх, включаючи тебе.

- Розумію. І все ж прошу її відпустити. Сьогодні вже загинуло достатньо ельфів і вампірів.

- Ну що ж, - принц прийняв більш розслаблену позу. – Я її помилую, але тільки якщо вона пообіцяє нікого з нас не вбивати.

Я присіла біля притихлої вампірши.

- Будь ласка, пообіцяй, що ти нікого не чіпатимеш, і йди. Твоя смерть все одно нічого вже не змінить.

- Клянуся, що не нападу і не вб'ю нікого з присутніх тут, якщо це не буде самозахист, - швидко затараторила дівчина. – Тільки, пані, дозвольте мені залишитися з вами! Я обіцяю, що буду вірно служити вам і захищати! – вона схопила мене за руку та благально подивилася в очі.