Глава 22

Прийшла до тями я від жахливого головного болю – було таке враження, що в моїй голові поселився величезний велетень і вирішив станцювати гопака. Також дуже хотілося пити! Настільки, що погодилася б навіть на брудну воду з калюжі, попри ризики стати козенятком.

 Я сіпнула рукою в спробі притримати хвору голову, але нічого не вийшло – щось міцно стискало мої зап’ястя. Почувся негучний дзвін заліза. Дуже хотілося відкрити очі та подивитися, де я знаходжуся. Але повіки були важчі за свинець, до того ж усе тіло затекло, бо лежала на спині на чомусь дуже твердому. Насилу розліпила пересохлі губи, але не змогла видати ані звуку. Прислухалася: крім дзвону заліза (дивно, я ж не рухала руками) почула звук наближення кроків і шум прибою. Ага, значить, ми все ще в Кегросі. Або поруч з ним. Тупіт кроків зник, хтось почав неголосно перегукуватися, але слів я не розчула. Потім знову кроки, але цього разу вони віддалялися.

Я зібралася з силами та знову спробувала розплющити очі – цього разу перемогли я і моя наполегливість. Прокліпавшись, сфокусувала погляд на навколишній обстановці. Першим ділом моєму зору з’явилася кам’яна стеля з дерев’яними балками. Мда-а, не густо. Обережно повертіла головою, щоб оглянутися – затерпла шия відмовлялася нормально гнутися і ще більше віддавала болем у голову.

Побачене оптимізму не вселило. Я лежала на якомусь кам’яному постаменті в позі морської зірки з прив’язаними ланцюгами руками. В самому центрі величезного круглого залу, яскраво залитого сонцем з чотирьох немаленьких вікон. На щастя, ноги виявилися вільними, тому я змогла трохи змінити позу на більш зручну. Праворуч від мене знаходилися вхідні двері – саме з того боку я чула звуки кроків. Ліворуч – велика стійка та стіл, завалені купою книг і сувоїв.

Спробувала хоч трохи підвестися на лопатках, щоб подивитися, що попереду. Кров відлила від обличчя, бо з невеликих заглиблень у кутах постаменту, на якому я лежала, стирчали до болю знайомі мені камені отруйно-зеленого кольору – аріанум веріан. Шерх, здається, я влипла. Перед собою ж я побачила…

- Тай! – хотілося крикнути мені, але вийшов тільки якийсь невиразний хриплий шепіт.

Вампір висів напроти мене, скований кайданами по руках і ногах. Його голова була опущена, тому я не бачила обличчя, тільки брудне злипле волосся. Почувши мене, він підняв голову й кинувся вперед, але кайдани міцно тримали його біля кам'яної стіни. Почувся вже знайомий дзвін заліза. Я також подалася йому назустріч, але й це виявилося марно.

- Кейрі, ти в порядку? – він не залишав спроб вирватися з кайданів, натягуючи їх до самої межі.

Я тільки кивнула та уважніше придивилася – його губа була розбита, по підборіддю стікала тонка цівка крові, а на щоці красувалася пара глибоких подряпин. Обличчя було сірим та безбарвним, і тільки очі кольору весняної трави яскраво виділялися на фоні всього іншого. Камзола на ньому більше не було, тільки брудні штани та порвана сорочка. У мене болісно стиснулося серце від цього виду.

- Зі мною все добре, це просто подряпини, – поспішив заспокоїти мене Тай – він все зрозумів по моєму обличчю.

Через силу проковтнула ком у горлі.

- Де ми? – все ще пошепки, але вже краще, ніж було.

- Якщо я не помиляюся – у форті Тонара. Це єдина будівля вампірів, що вціліла в ту ніч, тільки тому, що знаходилася далеко від міста.

- Герин? – голос став трохи міцнішим.

Відповідь я, взагалі-то, вже знала, легко співставивши факти та впізнавши знайомий по розповіді Тайлена вівтар, але вирішила  уточнити. Вампір тільки кивнув у відповідь.

Шерх, як же ми невчасно розслабились і втратили пильність! Були впевнені, що ельфи від нас відстали щонайменше на добу, але зовсім забули про Герина та його зграю!

- Як вони нас спіймали? Я пам'ятаю якийсь гуркіт і жахливий запах, думала, що задихаюсь, – я спробувала відновити останні спогади до пробудження в цьому місці.

- Задушливий порошок, – приглушено відповів Тай.

Я згадала смердючу масу, якою відправила в нокаут дюжину вампірів біля маєтку в лісі, й вилаялася. Захотілося вдаритися головою об щось тверде, але вона і так боліла нещадно, тому я тільки поморщилася.

- Голова болить? – зрозуміло кивнув вампір. – Це дія порошку. Люди від нього відходять важче.

- У тебе є ідеї, як вибратися звідси?

- Брат на цей раз перестрахувався, – Тайлен важко зітхнув. – Ці кайдани зачаровані, їх може зняти тільки він.

- Нам гаплик, – констатувала я факт.

- Пробач, – вампір опустив голову.

- Ей, не смій себе звинувачувати!

- Пробач, – глухо повторив він.

Я загарчала від злості та власної безпорадності. Тайлен раптом тихо засміявся.

- Ти чого? – витріщилася на нього я.

- Згадалася наша перша зустріч, – попри сміх, його очі виражали тільки біль і відчай. – Тоді ти була такою наляканою і розгубленою, а зараз гарчиш від злості.

- З того часу з нами сталося багато всього, - я хмикнула, теж згадуючи наше знайомство. – Навіть не віриться, що пройшло всього кілька місяців. Таке враження, ніби пролетіло кілька сотень років.