Глава 21

Внизу нас уже чекала карета — ми з Тайленом вирушили на головну площу.

Вулиці міста були гарно прикрашені різноколірними прапорцями у формі сонця та яскравими помаранчевими світильниками, схожими на японські ліхтарики. Вся земля була усипана строкатими пелюстками квітів. Картина що постала переді мною, чимось нагадувала день міста. Коли навколо снував натовп у різній стадії алкогольного сп'яніння, а вздовж вулиць розташовувалися ряди кіосків, що продавали всякі сувеніри, розваги та міцні (і не тільки) напої.

На самій площі, біля величезного фонтану, стояла група артистів, чия спокійна мелодійна музика (явно не без допомоги магії) лунала на всю округу. Сам фонтан був прикрашений різьбленням, а в його центрі знаходилася фігура у вигляді трійки дельфінів — символ цього міста. Але найцікавішим було те, що з фонтану била вода, схожа на лаву! Кожен раз, вириваючись вгору, вона спалахувала різними відтінками червоного, помаранчевого та жовтого, а летючі в різні боки краплі були схожі чарівні іскри величезного багаття. Чимось це нагадувало світлове шоу, на якому я була лише один раз — у сусідньому великому місті ще на Землі. Але тут це було набагато ефектніше та красивіше!

Площа гуділа, шуміла та кишіла різними створіннями: тут розважались світлі ельфи та гноми, яких мені раніше доводилося бачити лише здалеку в інших містах. Були навіть темні ельфи! Від цих хлопців, правда, ми старалися триматися якомога далі.

До речі, світлі ельфи дійсно дуже відрізнялися від темних — вони були набагато нижчими (найвищі з них були мого зросту), дуже тендітними на вигляд, з великими очима, схожими на персонажів аніме. Їхні ж вуха були не тільки гострими, але й величезними — настільки, що не просто трохи виглядали з-під волосся, а стирчали та з деяких ракурсів у темряві нагадували невеликі ріжки.

Найбільшим відкриттям для мене стали нуріане! Я ніколи раніше не бачила нікого, хто б належав до цієї раси, крім Рея. Чесно кажучи, я наївно вважала, що вони будуть дуже схожі на нього, але реальність перевершила всі мої очікування! По-перше, нуріане, яких ми побачили, виявилися дуже високими та худорлявими. По-друге, за їхніми спинами розвивалися величезні різноколірні крила, схожі на крила чарівного метелика! Єдине, чим вони були схожі з Реєм, так це довгим волоссям. Але на відміну від золотих кучерів барда, шевелюри інших нуріане були яскравими та різноколірними, як веселка. Їхні риси обличчя були злегка загостреними, а погляд холодніший за Атлантичний океан.

Майже одразу я помітила, що всі ці істоти синхронно рухалися в один бік. Тайлен же повів мене зовсім в інший. Пробравшись через невеликий гай, ми вийшли до маленького урвища, оточеного деревами. Там уже була пара світлих ельфійок, які почали невдоволено на нас коситися.

- Чому ми пішли сюди, а не з усіма іншими? – я непорозуміло подивилася на вампіра.

- Тут затишніше і майже нікого немає, - він повернув ельфійкам неприязний погляд.

- Навіщо ми тут взагалі? – я все ще не могла зрозуміти, що відбувається.

- Точно, ти ж не знаєш, - Тайлен підвів мене майже до самого обриву і простягнув руку до горизонту, де маленьке сонце вже торкалося краю води. Велике сонце трохи відставало, але також вже планувало почати занурення в надра океану. – Рей уже розповідав, що сьогодні останній день у цьому році, коли на небі можна побачити Рьяну – мале сонце. Усі спочатку збираються на величезному майданчику неподалік головної площі, щоб провести її та попрощатися до початку наступного сезону Сріблястої Нейви.

- Ось куди рухалася вся та юрба! – дійшло до мене.

- Вірно. Сам фестиваль починається вже після заходу Рьяни, але зазвичай усі чекають, коли зайде за горизонт і Раїр – велике сонце.

Я, як заворожена, дивилася на маленьку кульку сонця, пройнявшись моментом і прощаючись до наступного разу. Дивно, адже в моєму світі завжди було лише одне сонце, і перший час мені було досить складно звикнути, що тут їх аж два! Але тепер мені здавалося, що я буду сумувати за маленькою милою Рьяною.

Тайлен уже звично пригорнув мене до себе ззаду та поклав голову на маківку. Мені раптом згадався інший захід сонця, на який ми також дивилися буквально вчора, поруч зі злощасною пустелею.

- Який із наших заходів сонця тобі сподобався більше? – Тай, наче прочитавши мої думки, запитав.

Я замислилася. Обидва заходи були чудовими, але зовсім різними! Пустельний захід виглядав чарівним, проте доволі агресивним, бо просто тонув у яскравих помаранчевих фарбах. Цей же був більш умиротвореним, м'яким і ніжним, наче маршмелоу. Пастельно-рожеве небо м'яко відбивалося в спокійних хвилях океану, а білі кучеряві хмари нагадували мій улюблений пломбір.

- Вони обидва прекрасні, кожен по-своєму, - тихо відповіла я.

Вампір кивнув, погоджуючись.

Ми дочекалися, коли обидва сонця зникнуть за горизонтом, і тільки після цього вирішили повернутися на головну площу. Тепер, після заходу, вона повністю змінилася та стала виглядати дуже затишно, адже освітлення забезпечували тільки ліхтарики й лавовий фонтан. Музика ж, навпаки, стала більш рухливою та святковою, а натовп, що складався з різних народів, майже рівномірно розподілився по всій величезній площі навколо фонтану. Таке велике скупчення людей і не людей було для мене лякаючим, адже все життя я прожила в невеликому містечку й ніколи не бачила таких натовпів.

Я, як кліщ, вчепилася в руку Тайлена – дуже не хотілося загубитися і потім шукати одне одного весь вечір. Вампір підбадьорливо стиснув мою руку у відповідь.