Глава 19

Кейрі

Так минуло ще кілька тижнів. Ми періодично зупинялися у великих містах, іноді ночували в лісі, але більшу частину часу гнали коней все далі й далі, в напрямку порту Кегрос. З часом я стала більш витривалою, а такий режим перестав здаватися смертельно виснажливим. Навіть попри те, що чим ближче ми підходили до своєї мети – тим спекотніше ставали дні й холодніше ночі. Все-таки до всього можна пристосуватися, хоча є підозра, що не обійшлося без магічної допомоги від Рея або Тая.

- Слухайте, чому так спекотно? Ми ж не так далеко на південь відійшли, а таке відчуття, ніби потрапили в тропіки, - поскаржилася я, вкотре витираючи з лоба краплі поту, які так і норовили затекти в очі.

Було настільки душно, що я засукала штанини й рукави так високо, наскільки могла. Але все одно це не давало жодного полегшення. Навіть сідло було неприємно вологим і липло до голих ніг.

- Ми недалеко від магічної аномалії. Через кілька днів будемо вже в порту, там стане трохи легше, - Рей виглядав не набагато свіжіше за мене. Він, як і я, закрутив штанини й рукави. Почуття такту змусило його залишити сорочку, але розстебнув її настільки, наскільки дозволяли пристойності.

Тайлен же таким почуттям явно не страждав, тому вже другий день щеголяв голим торсом на радість мені й до явного невдоволення Рея. Загалом я не могла не помітити, що цього дня він на диво був мовчазним і задумливим. Рідко включався в нашу із Реєм розмову та здебільшого похмуро дивився на лінію горизонту. Рей теж став більш похмурим.

- Тай, чого ти сьогодні такий тихий? – я підвела Фарбу ближче до Ворона та обережно доторкнулася до його плеча.

- Все в порядку, - ніби виринувши з глибокого моря, вампір прокинувся від своїх роздумів і сумно усміхнувся. – Просто ці місця змушують згадати деякі події.

- Які?

- Неважливо, - трохи грубо відповів Тайлен й, явно намагаючись змінити тему, потягнувся до фляги з водою та спробував витиснути з неї хоч пару крапель. – У мене зовсім не залишилося води. Що у вас?

- Пусто, - на підтвердження я потрясла свою флягу, яку спорожнила ще кілька годин тому.

- У мене ще є трохи, - Рей зробив невеликий ковток і простягнув мені. – Тримай, Кейрі.

- Я не хочу, дякую, - ввічливо відмовилася я, намагаючись знайти хоч трохи слини, щоб змочити свій сухий, як пилка для нігтів, язик.

Попри сильну спрагу, мені здавалося нечесним забирати у друга воду, адже свою я необачно випила раніше за всіх і потім ще допомогла Тайлену розправитися з його порцією.

- Все добре, пий, - наполягав Рей, розкривши мій обман. – Мені цього достатньо, до того ж ми скоро будемо біля водоспаду. Там вже води наберемо, скупаємося та залишимося на ночівлю.

- Дякую, - зніяковівши, я все-таки взяла флягу і жадібно присмокталася до такої бажаної рідини. Спохопилась коли на дні залишилося вже зовсім небагато, з трудом відліпилася від фляги й простягнула Тайлену. – Може, ти хочеш?

- Не забувай, що я вампір і можу обходитися без води кілька тижнів щонайменше, - Тай усміхнувся, вдячно і дещо покровительськи. – Можеш допивати. До того ж Рей має рацію, ми майже на місці.

Дійсно, вже хвилин через 20 ми виїхали до невеликого водоспаду. Висотою всього в пару-трійку метрів, він м'яко спінював воду невеликого озера. Не домовляючись, ми швидко злізли з коней і почали жадібно пити з самого водоспаду. Коні теж не стали чекати особливого запрошення та дружньо рушили до озерця під проводом Ворона. Проливаючи воду на одяг і майже давлячись завеликими ковтками, я вперше за весь день відчула вже забуте відчуття свіжості.

- Тихіше, Кейрі, не подавись. Ніхто у тебе її не відбере, - Тайлен вже встиг утамувати спрагу  та грайливо бризнув водою. – І взагалі, з тебе досить. Ходімо краще на гору заберемося, з того місця відкривається неймовірний вид.

- Може, не треба? – жалібно простогнала я, дивлячись на гору яку я до цього не помічала, трохи приховану за водоспадом. Не уявляю, як на неї можна забратися. Здавалося, що вона хоч і не дуже висока, але якась уся скеляста.

- Ходімо-ходімо! Ноги розімнеш, тобі корисно. Рей, ти з нами?

- Я тут залишуся, займуся кіньми та їжею. Не затримуйтесь там надто довго, - Рей, вже встиг розсідлати коней, махнув нам рукою й почав заводити їх у воду.

Дорога на гору виявилася не такою складною, як я собі уявляла. Здається, Тайлен знав хорошу стежку, бо різких скелястих підйомів майже не було. І все ж, поки ми дісталися до самої вершини, я вже мала доволі сильну задишку, а ноги нещадно боліли.

- Кейрі, давай швидше! – всю дорогу підганяв мене один безсоромний вампір.

- Ми кудись поспішаємо? – притулившись до найближчого дерева, я намагалася віддихатися.

- Найцікавіше пропустиш! Йди сюди!

Тайлен притягнув мене до вершини гори. Я відразу ж затамувала подих, побачивши неймовірну картину: два яскраво-оранжевих шари сонця повільно рухалися в бік горизонту, фарбуючи небо у вишневого кольору розводи. А пустелю, що розкинулася до самого горизонту, перетворюючи в червоно-помаранчевий океан піску. Ніби величезний велетень розлив на землю грейпфрутовий сік, у якому відбивалися вже майже зниклі з виду сонця.