Глава 16

Наступний день пролетів непомітно. Я намагалася не думати про скоре розставання і веселилася з друзями щосили, насолоджуючись проведеним з ними часом. Інколи я ловила на собі їхні сумні погляди, але хлопці швидко брали себе в руки й продовжували розважати мене, розповідаючи різні байки та жартуючи над Ровейном. І я була їм за це дуже вдячна.

День був би цілком звичайним, якби не одна непередбачена подія: в якийсь момент Рей і Тай почали якось дивно та стурбовано переглядатися, явно вели між собою подумки діалог. Через деякий час Тайлен зовсім занервував і без будь-яких пояснень різко направив Ворона в бік невеликого гаю, що знаходився праворуч від нас.

- Кейрі, не відходь від мене, будь ласка, - Рей під'їхав ближче, перекриваючи своїм конем мені дорогу до дерев, за якими зник вампір.

Ельфи теж чомусь стурбовано загуділи, а слідом за Тайленом у гаю зникли ще кілька ельфів на чолі з принцом.

- Рей, що сталося? – я зовсім вже почала хвилюватися, дивлячись на всі ці пересування.

- Вам не варто забивати цим голову, принцесо, - Ровейн пристроївся з іншого боку, остаточно перекриваючи мені можливість з'їхати з дороги.

- Рееей! – я пришпорила Фарбу, всім своїм виглядом показуючи, що не зрушу з місця, поки не отримаю відповідь на поставлене питання.

- Тайлен відчув іншого вампіра, поїхав розбиратися, в чому справа. Схоже, ельфи теж щось відчули, - неохоче, Рейтан все ж відповів.

- Зрозуміло, - я на автоматі потягнулася до пристебнутих на поясі кинджалів, перевіряючи, чи все на місці.

- Не хвилюйся, тобі нічого не загрожує тут, - Рей помітив мій жест і поспішив заспокоїти.

- За себе я й не хвилююсь, - я усміхнулася.

Якщо вампіри тут, значить, їм щось потрібно. Не думаю, що потрібна їм саме я. Скоріше за все, Герин хоче позбутися суперника в обличчі Тайлена. Він, звісно, може за себе постояти, але все одно серце не на місці.

Через десять мученицьких хвилин з гаю виїхав Аллірен. За ним троє ельфів тягнули зв'язаного вампіра, а всю цю процесію замикав Тайлен з жахливо невдоволеною міною. Махнувши нам рукою, мовляв, їдьте, ми самі розберемося, Аллірен зліз з коня та підійшов до зв'язаного вампіра. Тайлен зробив так само.

Не витримавши, я знову пришпорила Фарбу і, зіскочивши на землю, попрямувала до них, але дорогу мені перегородив Ровейн.

- Без вас розберуться, принцесо, - він наполегливо взяв мене за плече, мабуть, побоюючись, що я не послухаюся. І правильно, власне, побоюючись. Скинувши його руку, я роздратовано повела плечима та спробувала обійти, але він знову перегородив мені шлях.

- Пусти мене, - спокійно, але загрозливо наказала я.

- Кейрі, може, тобі справді не варто туди лізти? - спробував звернутися до голосу розуму Рей.

- А може якраз навпаки, - не здавалася я, знову марно намагаючись обійти ельфа.

- Пустіть її, - раптом пролунав грізний голос принца.

Почувши наказ, Ровейн все ж посторонився, пропускаючи мене до місця подій.

Як тільки я наблизилася до них, Аллірен грубо схопив мене за зап'ястя та підтяг ближче до зв'язаного вампіра. Тільки зараз я помітила на його обличчі синець під оком і розбиту губу. М-да, без бійки явно не обійшлося. Без мордобою, якщо точніше.

- Звичайна аура, що не так? – злобно прошипів принц.

Ой, а що це я пропустила, поки сперечалася з Ровейном? Сподіваюся, це не про мене…

Однак мої побоювання одразу ж підтвердилися. Вампір хижо усміхнувся, злизнув кров, що текла з куточка губи, та кивнув на мою руку, зап'ястя якої все ще стискав у своїй долоні принц темних ельфів.

- Зніми кільце!

Не роздумуючи, Аллірен різким рухом зірвав з мого великого пальця кільце, яке змінювало мою ауру на ауру справжньої принцеси Наріанн, і одразу ж стиснув руку ще сильніше.

Я інстинктивно смикнулася та прикусила губу, намагаючись придушити скрик болю та не видати свій страх. Чорт, тепер у ельфів виникне купа питань, на які я зовсім не готова дати адекватні, і тим паче – чесні відповіді.

- Наріанн, як це розуміти? – наче скеля, навис наді мною ельф.

- Я… я-я… я не знаю, - пробурмотіла я, інстинктивно скукожившись та намагаючись не дивитися в повні люті очі принца. Спроби обережно звільнити руку успіхом не увінчалися, а долоня вже почала німіти. – Відпусти, будь ласка, руку, я її вже не відчуваю. – Я все-таки зважилася підняти очі на ельфа, чий погляд просто палахкотів злістю! Ще трохи, і громи з блискавками полетять в різні боки!

- Ще раз питаю, навіщо ти свою ауру приховуєш? – злобно процідив принц, але все ж ослабив хватку.

- Дай їй спокій, - спробував заступитися за мене Тайлен, але шлях йому перегородили двоє охоронців.

- Ти взагалі не втручайся! – кинув Аллірен, навіть не озирнувшись, і запитливо підняв брови, явно натякаючи, що все ще чекає від мене на відповідь.

- Мені батько це кільце дав, сказав носити та не знімати. Я не знаю, для чого воно потрібне! – випалила я перше, що спало на думку.

Нічого іншого, окрім як прикинутися дурепою та звалити все на короля, я в той момент не придумала.