Глава 12

 Кейрі

Прокинулась я від сліпучого сонця та бурчання в животі. Не знаю скільки було часу, але з вулиці вже долинав гул міського життя, а сонячне світло заливало кімнату.

Швидко вмившись у тазі з прохолодною водою, я постаралася хоч трохи привести себе до ладу і вийшла з кімнати. Мені б, звісно, прийняти ванну, але понад усе зараз хотілось ЇСТИ. І все ж була ще одна справа, з якою треба було розібратися одразу.

Перед моїми дверима, як завжди, стояв Ровейн.

- О, чудово, ти тут, - зраділа я, наче довгоочікуваному подарунку під новорічною ялинкою. Ровейн аж отетерів від мого радісного оскалу. – Слухай, а де кімната Тайлена?

Він мовчки вказав пальцем на двері трохи далі по коридору.

- Дяка.

Насправді я вчора обдумала ситуацію з Тайленом і вирішила першою піти на примирення. Хоча його вчинок мене й образив, але все ж він не раз мене рятував та захищав... і так, визнаю, він мені подобався, тому ті слова так сильно й зачепили!

Не встигла я підняти руку, щоб постукати, як двері кімнати відчинилися, і з них вийшла надзвичайно задоволена пишногруда білявка. На прощання вона кокетливо посміхнулася Таю та потопала коридором, виляючи стегнами з боку в бік. Тай же стояв у самих штанах, босоніж і з розпатланою шевелюрою. Його обличчя було трохи пом’ятим, але ну дууже задоволеним.

У грудях стиснулося, до горла підкотився ком. Гарний настрій зник, наче його й не було. Прокашлявшись, я відвела погляд і пробурмотіла:

- Ой, вибач. Я, здається, не вчасно, - я постаралася запхати свої ревнощі якомога далі та, натягнуто усміхнувшись, розвернулася в сторону сходів. – Потім поговоримо!

Я не встигла зробити й кроку, як він схопив мене за руку, розвертаючи до себе обличчям.

- Стій, Кейрі, ти чого?

- Я тут... миритися прийшла, - забурмотіла я, боячись подивитися йому в очі, оскільки й без того ледь стримувала сльози. – Але я, здається, не вчасно, тому краще піду...

Я спробувала вирватися, але Тай знову розвернув мене до себе.

- Йди сюди, треба поговорити, - він потягнув мене в кімнату, захлопнув двері перед носом обуреного Ровейна та зафіксував замок. Той відразу ж забарабанив у двері, на що Тай тільки відмахнувся.

«Сам винен, нічого постійно перед чужими дверима товктися», - зловтішно подумала я, намагаючись відігнати думки про Тая і не розплакатися.

Чорт, чому я така плакса? І чому так боляче? Він же мені ніхто, та має повне право спати з ким захоче! І чому я прийшла саме зараз? Чому не почекала кілька хвилин? Було б легше, якби взагалі не знала цього!

- Кейрі, подивись на мене, - наполегливо сказав Тайлен, присівши, щоб зазирнути мені в очі.

Зібравши всю волю в кулак і закусивши губу, я кілька секунд витримала його погляд та знову відвернулася. Відступила на крок назад, бажаючи опинитися якомога далі від вампіра, але вперлася спиною в стіну.

- Кейрі, квіточко, та що сталося? – він підійшов до мене ще ближче і пальцями зачепив підборіддя, так само намагаючись зловити мій погляд.

- Все добре. Правда, все добре, - натягнуто усміхнулася я. – Я просто хотіла сказати, що розумію, що ти не хотів мене образити. Ось і все. Вибач, що завадила, - шмигнула я носом, відвертаючись та прикриваючи волоссям обличчя. – Пусти мене, будь ласка.

- Не пущу, поки не зрозумію в чому справа, - цього разу Тайлен вже рішуче взяв мене за плечі й розвернув до себе. – Хоч я і не емпат, але ж бачу, що щось не так!

- В чому справа? – я все ж не витримала, і сльози хлинули бурхливою рікою. – А ти не розумієш? Ти ж знаєш, що подобаєшся мені! Так, ти можеш спати з ким хочеш, особливо враховуючи, що я заручена й нас нічого не пов’язує, але… чорт, чому? Чому мені не все одно?

Відштовхнувши його, я тремтячими руками відкрила замок і вискочила за двері, ледь не збивши обуреного Ровейна, та кинулася вниз сходами. На першому поверсі, врізавшись в ту саму офіціантку, розридалася ще більше й вибігла на вулицю.

Не знаю, скільки я бігла і куди, але, наткнувшись на стіну між будинками, зрозуміла, що заблукала. Упавши на бордюр, я завила пораненою білугою. Добре, що навколо нікого не було. Провулок, у який я забігла, виявився абсолютно порожнім, тож я не могла нікого налякати своїми завиваннями.

Нарешті, коли плакати вже не було чим, а натертий ніс нагадував переспілу сливу, я потихеньку заспокоїлася. Провулок, що мене прихистив, був невеликим, доріжка вигиналася літерою «зю» і упиралася в стіну. По обидва боки дороги стояли двоповерхові дерев’яні будиночки, біля кожного з яких був невеликий садок, де росли квіти й фруктові дерева.

Побачивши їжу, мій шлунок відразу забурчав, нагадуючи недбайливій господині, що ми зі своїми стражданнями так нічого й не поїли. Озираючись крадькома, я потяглася до найближчого знайомого плоду (ним виявилося яблуко) і з насолодою вгризлася в ще кислу м’якоть.

Про те, як буду шукати дорогу назад, я намагалася не думати. Я ж гадки не мала навіть як називається той заїжджий двір, де ми зупинилися.

- Зголодніла? – почула я чийсь голос і одразу сховала яблуко за спину, намагаючись зробити найневинніший вигляд.